Кундера перший у цій книзі, хто належить до покоління, яке в нас називають шістдесятниками. Коли після катастрофічної світової війни та ядерних бомбардувань минуло два десятки років, люди почали потроху вірити в мир. Молодь зважилася відкинути консервативні обмеження батьків, молодь бажала свободи і творчості: антивоєнні мітинги стрясали Штати, паризькі студенти у травні 1968 року штурмували й захопили Сорбонну. Відлига в Чехії та Україні була схожою на ці події. Енергія оновлення, здавалося, мала б назавжди змінити світ.
Ні, все закінчилося поразками. Хоча, звісно, ніщо не минуло без наслідків і навіть позитивних змін там, на Заході. Проте в республіках Союзу та в країнах Варшавського договору реакція була значно страшнішою: 70-ті й частково 80-ті (аж до падіння Берлінської стіни у 1989 році) були роками культурної задухи та творчої безнадії. У 1967 році Кундера ще може написати роман «Жарт», де кпить із парадоксів суспільства, яке будує комунізм, а в 1969, доки світ довкола ще не взявся кригою страху, він регоче з кумедних обивателів у збірці оповідань «Смішні любові». Але через кілька років уже зовсім не до сміху. Залишається написати «Вальс на прощання» (1971), констатувати «Життя не тут» (1973) і, скориставшись щасливою нагодою, назавжди зникнути зі світу, який він так любив.
Кундера приїжджає у Францію злий. Сміх, який є важливою рисою його поетики, більше ніколи не буде радісним — тільки в’їдливим або гірким. Нема нічого сумнішого, ніж його перша на еміграції «Книга сміху та забуття» (1978). Регістр комізму в ній коливається від єхидного до отруйного. Нерадісний сміх, нерадісний секс, втрачена пам’ять, жорстокі діти та ангели. Книжку зразу забороняють у Чехії, забороняють в СРСР. На сході Європи Кундера як автор надовго перестає існувати.
Довкола нього все тугіше закручується спіраль самотності й відторгнення. Як це часто буває із пись-менниками-біженцями, автор усвідомлює, що крім свого письма, своїх романів, він більше нічого не має. Єдиний рятунок — учепитися в літературу, будуючи собі на сторінках творів віртуальні любов, товариство та Батьківщину. Джойс знав це, Беккет знав, знали Льйоса, Астуріас та Кортасар. З усіх традицій їм залишалася тільки традиція літературна. Кундера потім напише: «Але якщо майбутнє не є цінністю в моїх очах, то з чим я пов’язаний: з Богом? з Батьківщиною? зі своїм народом? з власною особистістю? Моя відповідь така ж смішна, як і щира: я не пов’язаний ні з чим, крім знеціненого спадку Сервантеса».
Як письменник Кундера сформувався у чеському літературному середовищі, всотуючи впливи загальноєвропейського (Дж. Джойс, М. Пруст, Т. Манн) та, особливо, австрійського (Г. Брох, Р. Музіль, Ф. Кафка) модернізму. Проте досада й розпач еміграції додали йому сил. Наслідком особистісної драми стали два шедевральних романи, хоч і відомі вони по-різному. «Нестерпна легкість буття» (1984), де чеська тема й протест проти окупації звучать на повну силу, швидко набуває популярності на Заході. Роман майже миттєво екранізують — це робить у 1988 році американський режисер Філіп Кауфман, а одну з головних ролей, роль Сабіни, грає Жульєт Бінош. Фільм експлуатує більш провокативні — сексуальний та протестний — компоненти книги, натомість він суттєво збіднює, а то й всуціль девальвує, екзистенційний, життєвий її пафос, який був таким важливим для самого Кундери. Проте фільм робить роман і його автора видимими для західної публіки і, врешті, популярними. Наступний шедевр, роман «Безсмертя», написаний у 1990 році вже французькою; він не менш глибокий, але знаний не так широко. У цій книзі значна частина проблематики зосереджена довкола питань творчості.
Проте в нашому короткому есеї ми спробуємо підсумувати поради й міркування чеського автора із двох книг, які безпосередньо стосуються його уявлень про письмо. Це «Мистецтво роману», задумане й написане ще 1960 року, однак пізніше доповнене й видане у 1986 році, як бачимо, вже після тріумфу «Нестерпної легкості буття». Також багато в чому підсумкова книжка «Порушені заповіти» 1993 року. На відміну від Бредбері та Воннеґута, ще до Льйоси та Еко, чеський автор розмірковує більш загально, проте читати його роздуми надзвичайно цікаво. По суті, він розповідає нам історію європейського літературного модернізму та його найбільш яскравих представників, а то й повертається до витоків романного жанру — до Сервантеса, Рабле, Дідро та Стерна.