Художня творчість самого Мілана Кундери упродовж останніх двох із гаком десятиліть скидається на подрібнені римейки глобальних тем, до яких він наблизився у «Нестерпній легкості буття» та «Безсмерті». З’явилися романи «Неспішність» (1995), «Справжність» (1998) та «Невідання» (2000), що формують умовну трилогію, а після довгої паузи — роман «Свято незначущості» (2014). Певен, Мілан Кундера залишається цілком вірогідним кандидатом на Нобелівську премію серед сьогочасних авторів.
У 2008 році Кундера опинився у центрі скандалу: йому ставили на карб співпрацю зі спецслужбами. Знайдений поліцейський протокол, датований 1950 роком, містив донос студента Мілана Кундери на одного із колишніх знайомих, що після втечі в Німеччину повернувся до Чехії шпигуном. Підозрюваного заарештували, судили й ув’язнили — він вийшов із тюрми аж через 14 років.
Автентичність знайденого документу не доведена досі, й залишається незрозумілим, чому чеські спецслужби, які так цілеспрямовано намагалися підважити репутацію автора після його еміграції, не скористалися таким золотим компроматом одразу ж. Сам Кундера факт співпраці заперечує.
Можливо, це таки фальшивка, або ж молодий тоді ще комуніст Мілан Кундера й справді намагався викрити агента чужоземної розвідки, вірячи у соціалістичне майбутнє Вітчизни — тепер важко сказати точно. Знаємо лише, що після 1968 року він стає одним із чільних опонентів тоталітаризму й комуністичної влади серед чеських інтелігентів і залишається таким навіть у Франції, де, здавалося б, можна просто займатися літературною працею. А, може, спокутує помилку юності?
Утім в середовищі, де справді багато завербованих і навіть найближча людина може виявитися агентом, завше існує параноя: найрішучішими у звинуваченнях бувають якраз винні, ховаючи свою вину й заявляючи на невинних. З часом таке маскування навіть переростає у впевненість у власній непогрішності, що особливо комфортно. Однак складно повірити, що завербований режимом автор так довго мав поневірятися без заробітку, а потім ще й був витурений із країни. Це зараз ми до еміграції ставимося як до відкриття нових можливостей, бо вона добровільна. А тоді це була драма. І необхідність починати все заново.
Проте важливо навіть не це. Багато хто з письменників (особливо наших) був змушений співпрацювати зі спецслужбами в обмін на особисту безпеку та безпеку рідних — багато хто відмовився від такої співпраці, незважаючи на вкрай реальну небезпеку (як Симоненко, Світличний чи Стус). Не менше тих, які змушені були емігрувати. Але далеко не всім порятованим, репресованим і вигнаним письменникам вдалося свої вину, страх, біль і самотність перетворити у вартісні тексти. Кундера вважає роман не просто жанром і не просто метафорою європейської культури — для нього це рятунок, що дозволяє жити, ґрунт, що дає можливість рости.
Роман як мистецтво
Сенс жанру
Дві книги, у яких Мілан Кундера розгортає своє бачення роману, перегукуються в головному, проте суттєво відрізняються манерою викладу. Більш раннє «Мистецтво роману» (1986) пропонує доволі концентрований конспект міркувань автора, щоправда, перемежовує мало не рецептурні сентенції з більш чи менш поширеними відступами та навіть детальнішим аналізом текстів Кафки, Броха, Джойса та творів самого автора. Натомість «Порушені заповіти» (1993) є своєрідною мистецтвознавчою симфонією, де розмова про роман потопає у розлогих роздумах про європейський модернізм, сучасну музику і долю європейської культури загалом.
Мілан Кундера буквально називає Європу «суспільством роману»: той її образ, який ми знаємо, на його думку, сформувався упродовж останніх чотирьохсот років, синхронно із розвитком романного жанру, першим яскравим зразком якого він вважає «Дон Кіхота» Сервантеса.
Що має на увазі автор? Європейською цивілізацією досі рухає шалена пристрасть до пізнання — бажання краще зрозуміти свій час, навіть поточну мить, а найперше — людину, яка цю мить проживає. Саме роман є універсальним засобом такого пізнання, і таким чином він здатен вплинути на уяву наступних поколінь. Так формується спільнота, що поділяє схожі цінності та черпає з них взаєморозуміння.
Можна сказати, що основна з цих цінностей — свобода, проте ми б спростили думку автора. Для нього це щось більше, ніж особиста свобода — це свобода пізнання, здатність опиратися догмам і нав’язаним судженням. Роман протистоїть статиці та статистичності історії, яка узагальнює ситуацію і тим самим позбавляє людину в ній особистісних рис. У найзагальнішому сенсі роман для Мілана Кундери є рідкісною можливістю вловити та наголосити унікальність певного моменту людського життя. Завдяки хорошому роману читач робить рішучий blow-up — стрімке наближення до сутності переживань в добу, десятиліття, рік, день, годину, в яких триває автор.