Сергій Інакший
ЯК ПРАВИЛЬНО З'ЇХАТИ З ГЛУЗДУ,
АБО ПОСІБНИК З БОЖЕВІЛЛЯ
Подяка:
— Вихопень Лілії Василівні, викладачці української мови та літератури Сокільницької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня імені Івана Яковича Франка, першій людині яка змусила мене задуматись над тим, що я можу писати художні твори;
— Шумлянському Володимиру Омельяновичу, викладачу філософії, історії України, соціології та економіки Львівського коледжу «Інфокомунікацій» Національного університету «Львівська Політехніка», першій людині яка спрямувала мене до дій в напрямку написання художніх творів;
— Чигринській Юлії Павлівній, моїй коханій другій половинці, першій, єдиній і останній людині яка кожного дня підтримувала мене та підтримує і сьогодні в написанні цієї книги.
Дякую вам.
Частина перша
— Я досі не можу повірити, що ми це зробимо. Завтра, нас вже тут не буде, а там, по той бік океану, на нас чекатиме нове життя. Ти розумієш мене, коханий? Усе нове. Дім, сусіди, друзі. Я навіть одяг спалю, що на мені, як тільки куплю новий.
— Навіщо так довго чекати, спали зараз, і летімо голі. — це був невдалий жарт Назара.
— Зачекай трішки, сонце, я ще повинна побачитись з твоєю матір’ю, хочу попрощатись з нею наостанок. А ввечері, коли я повернусь, і це буда наша остання ніч тут, зробиш з моїм одягом усе що забажаєш.
Вероніка поцілувала його на прощання, та за хвилину вже зникла. Назар, залишився в ресторані, кава яку тут подавали була досить непогана, і йому хотілося смакувати її якомога довше, хотілося запам’ятати її смак наостанок. Дружини не буде ще декілька годин, а отже йому нікуди квапитись. Повернувшись в номер, Назар всівся перед телевізором в очікуванні Вероніки та в намаганнях не заснути, та йому це не вдалось «Вероніка розбудить мене коли повернеться» думав собі він, але телефонний дзвінок порушив його спокій. Годинник показував 20:13, він спав декілька годин, спросоння він вирішив що це його дружина телефонує, хоче купити вина, та не може вибрати яке саме, або ще щось такого роду.
— Коломієць Назар Артемович? — запитав чоловічий голос з того боку.
— Так, це я, я вас слухаю, а хто це? — він був ще сонний, і йому було важко зорієнтуватись, він бува подумав, що це найманці, яких він найняв напередодні для Тимофія, і вони телефонують щоб доповісти про виконану роботу.
— Назаре Артемовичу, ваша дружина зараз знаходиться в шостій міській лікарні, трапилась жахлива автокатастрофа і вона в важкому стані, вам потрібно якомога швидше приїхати сюди.
Час навколо зупинився, і не тільки час, все до чого сягав зір раптом перестало існувати. Наче мільйон вибухів поєднались у єдине а епіцентром була його голова. За одну лише мить, в пам’яті промайнуло усе. На другу мить, він повернув себе до звичного стану. Спокійно поклав слухавку, одів джинси, улюблену сорочку, кросівки, вийшов з номера попередньо вимкнувши телевізор та світло і спустився до центрального входу чекати на таксі, яке замовив ще в номері.
— В шосту лікарню, будь-ласка. — сказав Назар водію.
— Пане, у вас щось трапилось? У вас якийсь стурбований вигляд.
— Ні, все гаразд, їду провідати дружину. — відповів Назар, і хоч на вигляд він був більш-менш спокійний, в його голові все ще не вщухала буря, тому він одразу одягнув навушники, в нього була певна відраза до незнайомих людей, і розмовляти з ними він ніколи не любив, а зараз тим паче.
Іронія долі, але все це вже відбувалося раніше, в цій самій палаті, ще зовсім недавно, лежала його донька, і сьогодні тут прохолодно так само як і минулого разу, а за вікном так само похмуро, тьмяне світло пробивалось в палату крізь сірі штори. Назар сидів один навпроти Вероніки. Здавалося, він старіє з кожною секундою, його вже не тішить надія, що Вероніка раптом відкриє очі і все буде добре, ні, він просто сидів і чекав кінця що неминучий. Зараз, він відчував те саме, що відчувала його дружина, коли помирала Маргарита, тоді, він її не розумів, але зараз розуміє, шкода що надто пізно.
— Назар, це ти? — прошепотіла вона, очі її були ледь відкриті. Втративши багато крові та здобувши безліч переломів вона мала жалюгідний вигляд. Лікарі робили усе можливе, проте, прогнози були найгірші — до ранку вона не дотягне.
— Так, кохана моя, це я. — він вхопився за її холодну руку, якої вона вже не відчувала. — Все буде добре, чуєш мене, ти обов’язково поправишся.
— Я кохаю тебе. — її обличчя сяяло від щастя, прикрашене легкою посмішкою. Вона відчувала, що от-от все закінчиться, не буде більше брехні, фальші, смертей рідних, печалі. Тепер уже нічого не буде.