— А, це ти. — сухо відповіла Вероніка, вона і найменшого уявлення не мала хто такий цей Назар, і як він виглядає, та і взагалі, їй було соромно за свою вчорашню поведінку, тому вона не дуже і хотіла бачитись із кимсь з вчорашнього вечора. Вона добряче напилась і майже нічого не пам’ятає.
— Слухай, я тут влаштовую сьогодні новосілля, ну вечірка буде в мене сьогодні. — почав мямлити він. — Буде Макс, Інна, і інші, ну ти б мала їх знати, а може і ні. — коли він закінчив, настала пауза, він не знав що йому казати далі.
– І що? — запитала Вероніка.
— Ну, я б хотів запитати тебе, чи не хотіла б ти прийти.
— Я подумаю. — сухо відрізала вона.
— Ну зрозуміло, то може тобі зателефонувати пізніше? — запитав Назар, він відчував що розмова геть не клеїться і вона не дуже налаштована на діалог із ним.
— Не треба дзвонити. — відповіла вона. — Якщо я щось надумаю, я сама перетелефоную.
— Ну гаразд, тоді до зустрічі.
— Ага, бувай. — в її останніх словах відчувалась нотка посміху, наче вона хотіла сказати «Так, так, надіяйся що я прийду», і він надіявся, логіка підказувала, що сподіватись немає на що, та серцю не накажеш, тому він вирішив надіятись і вірити в краще.
«І як, чорт забирай, має виглядати новосілля?» — запитував він сам себе, адже ніколи раніше він не бував на новосіллях. Така вечірка як у Макса, тут не вийде, адже запрошено десяток людей, і доведеться з усіма спілкуватись, та і його квартира не така велика, як будинок батьків Макса.
Прозвучав дзвінок в двері, це були Данило, Ярослав та Дмитро з Вікторією.
— Привіт, друже. — почав Данило. — А ти, я бачу, непогану тут влаштувався.
— А ти що думав, я тут жарти жартую? — жартував Назар, та як завжди ніхто не засміявся.
Назар вирішив влаштувати свято по простому, так як в принципі вмів. У вітальні він розклав великий стіл, замовив різні салати, закуски, суші та піцу, і виставив найдорожчий алкоголь на стіл, не встигли вони і випити по першій склянці, як знову прозвучав дзвінок, то були Максим з Інною.
— Привіт щасливчик. — привітала його Інна. — Це тобі від нас на солодке життя. — та вручила йому пляшку недорогого рому.
— Оу, дякую, дуже приємно. — відповів Назар, та запросив їх до столу. Йому дуже сподобався цей милий знак уваги у вигляді пляшки рому від Максима та Інни, але йому стало трохи незручно куди його подіти, адже якщо він поставить його на стіл, то вони можуть подумати що він це зробив спеціально, напоказ, адже це був би найдешевший напій серед присутніх. В зворотному випадку ситуація була б та сама, якби він сховав це ром кудись подалі від гостей, вони б могли подумати що йому стидно пити такий дешевий алкоголь.
— Назік! — вигукнув хтось з вітальні. — Ти там ще довго, тут пійло гріється.
– Іду! — крикнув він у відповідь, а поки Максим з Інною роздягаються, він вирішив непомітно поставити подарований ром на стіл, поставити так, ніби ненароком, не в середині, щоб інші пляшки не затуляли його, і не збоку, щоб він не кидався одразу в очі, а так ближче до себе, але не в першому ряду.
— У мене є тост! — викрикнув Максим. — Давайте вип’ємо за те, щоб Назіку щастило надалі, адже чим більше ти виграватимеш, тим частіше ми приходитимемо до тебе в гості.
— Дякую. — з посмішкою відповів Назар, йому давно вже не було так приємно. Всі підняли свої бокали і випила за вдачу Назара, потім ще раз випили, ще, ще і ще. Все виглядало не так як завжди. Його друзі в його очах набуло зовсім іншого вигляду. Раніше, його завжди тяготила їх присутність, чи радше його присутність біля них, але тепер, йому здавалося що це і справді його друзі.
— За твоє здоров’я. — викрикнув хтось за столом. Всі підняли свої бокали та випили, коли раптом задзвонив дзвінок в двері. «Невже це Вероніка? Але чому вона прийшла так пізно?» — тішив себе марними надіями Назар.
— Це мабуть Софія. — сказала Інна Назару. — Вона обіцяла що прийде, мабуть десь затрималась або заблукала.
— А, зрозуміло. — відповів Назар, та все ж надія побачити Вероніку не хотіла його покидати.
— То може ти відчиниш? — здивовано запитала Інна.
— Так, звісно. — Назар зірвався до дверей. З кожним кроком його серце билось все частіше і частіше, каплі поту уже виступали в нього на лобі. Він глибоко вдихнув та відчинив двері.
— Вибач за запізнення. — сказала Софія. — ми б приїхали раніше, якби хтось так довго не ламався. — вона показала пальцем на Вероніку, яка стояла поряд.
— Ось, це тобі подарунок на новосілля. — Вероніка простягла до нього книгу «Ідіот» Федора Достоєвського. — Мені здалося, що ти з тих людей, які люблять читати, тому…