— Мені все дуже сподобалось, я приємно провела час. — говорила Вероніка, вже по приїзду до квартири Назара. — Дуже милі люди, до сих пір не можу зрозуміти за що ти їх так ненавидиш. Особливо мені сподобався твій вітчим, у нього прекрасне почуття гумору, давно я не зустрічала таких веселих і дотепних людей, та і виглядає він дуже непогано як на свої роки. Мені хотілося б навідувати їх частіше.
— Ти ж знаєш що відповім на це. — саме цього він і боявся, йому було важко пояснити Вероніці свою ненависть до цих людей, у його словниковому запасі не було слів, які допомогли б йому описати те що він відчуває до своїх батьків.
— Ну не знаю, мені сьогодні здалося що ви непогано ладнали, я не помітила жодної негативної нотки за весь вечір як з їхнього боку, так і з твого.
— Це все була вистава для тебе! — вже трохи вищим тоном продовжував Назар, саме таким тоном і починаються сварки, і він це розумів, можливо саме в цей момент, сварка, це те що йому потрібно.
— Так чому ж ти брешеш свої батькам? Чому ти не поговориш з ними відверто про те що відчуваєш? Чому не запитаєш їх, навіщо вони так жахливо відносяться до тебе? — уже і Вероніка не витримувала аби не підійняти тон.
— Ти знаєш що відбувалося за кулісами сьогоднішнього вечора? Коли ми приїхали, я піднявся в свою кімнату, туди зайшов Тимофій, і я з ним розплатився так як між нами було домовлено, тільки не кажи нічого Марії, їй я також плачу. Саме так, я плачу гроші кожному з них по окремо та в секреті один від одного. Я даю їм гроші раз на місяць, це така плата з мій спокій, за те щоб вони мене не займали і ніколи сюди не приїжджали. Тепер тобі зрозуміло чому вони були до тебе такі милі? Це все просто вистава!
— Які гроші? — розгублено запитувала Вероніка, в її голові були тисячі запитань і всі вони перемішались. Вони зустрічались уже майже три місяці, місяць тому вона до нього переїхала, і до неї раптом дійшло, що вона геть не знає людину яка стоїть навпроти нього. — Звідки в тебе ці гроші? Чому ти мені нічого не розповідав?
— Звідки? — кричав Назар. — Ти думаєш я справді заробляю граючи в покер? Та я тільки програю, за останні три місяці я і копійчини не виграв. Декілька місяців тому, якраз перед тим як ми познайомились, я виграв в лотерею, батькам я нічого не сказав а просто з’їхав наступного же дня. Те ж саме я казав всім, і тобі також.
— Але навіщо ти брехав мені. — майже шепотом говорила вона, крики вже були вже недоречні, адже їй брехали з першого дня, з першої миті їхнього знайомства.
— Коли ми познайомились, я ще не знав що ми зустрічатимемось, але коли час минав, вже пізно було виправдовуватись, тому я і продовжував брехати. — в його словах відчувалась твердість і впевненість у правильності своїх вчинків.
Вона нічого йому не відповідала, просто мовчки дивилась на нього, з її красивих зелених очей полились сльози. Весь час їй брехали, і вона вірила, як же вона повинна вірити зараз. Де гарантія того, що те, що він каже їй сьогодні, не виявиться ще однією брехнею завтра? Вероніка наблизилась до Назара впритул, так близько що відчували як він дихає. Вона глянула йому у вічі намагаючись зрозуміти його, намагаючись знайти різницю між сказаним тоді і сьогодні, намагаючись побачити бодай що небуть окрім брехні. Сльози все ще котились по щоці, та вона була уже спокійна, обернувшись, Вероніка пішла геть. Назар дивився як вона одягається і не знав що він має сказати в даний момент, не зав що йому робити, що він має зробити, він нічого не знав. Чи є в нього шанс на те що вона залишиться з ним? Чи варто йому намагатись зупинити її?
— Ти вже сам не розрізняєш, де в твоїх словах правда, а де брехня. — сказала вона наостанок, Назар не зміг нічого відповісти, він просто стояв, і не знав чи побачить її ще раз, не знав, чи хоче побачити її ще.
«І навіщо мені це все? Який у цьому всьому сенс? Життя знущається над нами чи перевіряє нас на міцність? Готує до чогось? Можливо, усе повинно було скластись не так, а я все зіпсував? Занадто багато запитань і відповіді зараз не знайти. Люди приходять і йдуть. Це життя, сурове і жорстоке, але справедливе, мабуть. Ми не можемо знати напевне нічого. Можливо, усе що відбувається далеко не випадковість, а якщо це так, то як дізнатись, що саме в цьому справжнє, а що сплановане, і сплановане на ми? Ми як пішаки, але не знаємо в чиїх руках.», так минали дні для Назара, поступово, день за днем, він викорінював із себе думки про Вероніку, та про все що відбувалося напередодні, ніч за ніччю, він вирізав із своєї пам’яті спогади про неї. Дні і ночі змішались та перетворились в одну довгу мить яка не закінчувалась.