Змокла до останньої нитки Вероніка повернулась до дому, ввійшовши на кухню вона побачила як В’ячеслав запалює свічки, він готує, щось на кшталт романтичної вечері.
— Вибач мене, любий, що я так зірвалась.
— Боже мій, сонечко, ти вся мокра. — він обійняв її та поцілував. — Це ти мене вибач, я не мав так довго там сидіти.
Як і завжди, вони помирились так само швидко як і посварились, Вероніка роздягнулась, накинула на себе халат і вони трохи посиділи на кухні, опісля прийняли разом душ, та пішли до спальні аби на приємній ноті остаточно помиритись.
Вероніка біжить, але куди вона біжить ніхто не знає, навіть вона сама, вона просто відчуває що потрібно бігти, бо вона не встигне, перед нею двері і її проймає страх, лікарі кажуть — Вам сюди не можна. — вона не реагує, штовхає лікаря і заходить в палату, на ліжку хтось знайомий, хтось, кого вона знає, але не розуміє хто це, поряд з ним якісь люди, але обличчя вона їх не може побачити, не може навіть визначити їх вік і стать, чи навіть порахувати скільки людей в кімнаті. На ліжку хтось помирає, вона не знає звідки і чому, але вона прив’язана до цієї людини, лікарі кричать, усі кричать, гамір, дивні звуки приладів, їй страшно, вона в паніці, вона кричить.
— Сонце, Вероніко, що з тобою? — стурбовано питає В’ячеслав намагаючись розбудити Вероніку.
— А, все гаразд, мені наснився якийсь кошмар. — вона прийшла в себе, в пам’яті залишились лише невеличкі уламки того сну що вона бачила.
— Що тобі наснилось?
— Я не пам’ятаю, щось було в лікарні, і я кудись бігла, щось таке.
— Спробуй заснути.
— Та хіба після такого заснеш?
— Ну а що робити, ти ж не дивитимешся в стелю до самого ранку.
— А котра година?
— П’ята ранку.
— Треба, все ж таки, спробувати по спати, бо завтра, тобто сьогодні, я буду геть сонна якщо не висплюсь.
— Лягай спатки, сонечко.
Вона пірнула в його обійми, намагаючись прикликати на себе сон та скинути з себе останні уламки цього дивного жахіття. Якби вона навіть спробувала згадати що їй снилося, то вже було занадто пізно, усе витекло з її голови, вона лише пам’ятала той факт, що їй було страшно. В теплих обіймах чоловіка вона пролежала декілька хвилин і заснули міцним сном, та вже через декілька годин їх розбудила донька.
Протягом дня, у Вероніки спливали малесенькі уривки її жахливого сну, але як вона не намагалась згадати що саме їй снилося, нічого не вдавалося, пам’ятала вона лише факт страху і що там був хтось важливий.
Поснідавши, вся сім’я вирушила в торговий центр, там, в якомусь дитячому розважальному закладі святкувала день народження Лілії дочки Софії, Вероніка знайома з нею ледве не з дитинства, та в наслідок дорослішання і створення власних сімей вони бачились надзвичайно рідко, та після того як обоє народили доньок і вони підросли, стали бачитись частіше, приходити один до одного в гості аби їхні донечки могли погратись, а матусі могли випити по бокалу білого сухого.
Маргарита з Лілією не дуже ладнали, та здавалося, що тиск батьків, які надзвичайно сильно хотіли аби вони дружили давав своє в знаки. Можливо, ситуація була б іншою якби вони навчались в одній школі, адже вони були однолітками і могли б бути в одному класі, але, щодо вибору школи кожна мама вважала що саме її вибір правильний, Вероніка з Софією навіть були посварились щодо цього і не розмовляли довгий період часу, аж поки Максим не запросив їх на своє день народження де вони і помирилися. Це не було класичне примирення, коли перш каже «вибач», а інша «ні, це ти мене вибач», вони просто зробили вигляд наче нічого не траплялося і почали спілкуватись так як і зазвичай, а щодо дітей, то вони все ж таки дійшли маленької згоди і вирішили віддати їх обох на плавання в однин і той же басейн, так вони дуже багато вигравала, адже їхні діти більше часу проводитимуть разом, і для себе зможуть виділити час, і якщо раптом хтось не встигатиме відвести свою доньку в басейн, інша завжди підстрахує.
Поки діти розважалися в сухому басейні, а за ними приглядали стюарти, батьки розважались по своєму, Вероніка з В’ячеславом вели себе стримано, він не пив узагалі, а вона лише декілька бокалів сухого, тим часом як деякі інші батьки могли дозволити собі добряче напиватись та ще після цього сідати за кермо своєї машини незважаючи на дітей на задньому сидінні. Дивлячись на таких недбалих батьків, Вероніка поглянула на свого чоловіка і ще раз зрозуміла що кохає його, адже він би ніколи не дозволив собі такого, незважаючи на його дурний характер, він завжди ставив сім’ю на перший план, принаймні зараз вона так вважала, цілком можливо що вже через декілька годин, коли вивітриться вино, вона думатиме по іншому.