— Гаразд, ти завезеш Маргариту до школи? Я хочу з самого ранку туди поїхати.
— Звісно що завезу.
— Дякую тобі сонечко. — вона ще раз кинулась йому в обійми, В’ячеслав був не в захваті від ідеї провідати Назара, він розумів, що він в комі і лікарі кажуть що шансів на те що він прокинеться майже немає, але підсвідомо він розумів, що є один шанс на мільйон, що Назар прокинеться, прийде до їхнього дому де живе його колишня дружина з своїм новим чоловіком та його біологічна донька, і займе місце В’ячеслава у цій сім’ї, звісно ці переживання були безпідставні, адже Вероніка в жодному разі б не покинула його, навіть якби Назар прокинувся, та тим не менш, якби це таки трапилося, ситуація б досить ускладнилася, як мінімум, довелося б пояснювати усе Маргариті, яка поки що не підозрювала про існування свого справжнього батька.
За декілька хвили В’ячеслав вже заснув, Вероніка глянула на годинник, було пів на шосту ранку, через пів години заграє будильник, тож спати далі вже не було змісту, тим більше, на неї чекає довга дорога, лікарня в якій лежав Назар була в іншому місті, а це три-чотири години їзди, їй доведеться виїхати з самого рання аби повернутись до вечері, доведеться просити Марію з Тимофієм аби вони забрала онуку зі школи, бабуся з дідусем з радістю виконають це прохання, після того як Назар потрапив в автокатастрофу і впав у кому, їх онучка стала єдиною радістю для них, ну і ще Вероніка, яку вони вважали своєю дочкою.
Вероніка приготувала сніданок свої родині, поцілувала на прощання дочку і чоловіка та поїхала. Вона не знала чого чекати, першим що спало їй на думку це те, що Назар помер, і як тільки вона приїхала в лікарню, це було її першим запитанням.
— З ним усе гаразд?
— Так, ситуація не змінилась.
— Можна його провідати?
— Так, звісно.
Вероніка зайшла в палату, останнього разу вона сюди навідувалась два роки тому, і з тих пір нічого не змінилося, здавалося що ні на один день не постарішав, Вероніка глянула на себе в дзеркало, вона колись, вона була молодшою за нього на рік, а тепер вона виглядала як його тітка.
До палати увійшов лікар.
— Доброго дня, Вероніко, як ваші справи?
— Все добре, лікарю. Як Назар?
— В нього все добре, ну, зважаючи на його стан.
— Нічого не мінялося?
— Ну, в нього підвищилась активність лобної частини мозку, можливо йому просто сняться якісь кошмари, тим не менш, на його стан це жодним чином не вплине.
— А давно в нього ця активність?
— Вже третій день.
Вероніка те же зв’язала події в своїй голові, а що якщо це Назар винен в тому що їй таке сниться, їй було важко в це повірити, адже Назар все життя стверджував що в цьому світі не існує нічого надприродного, що це неможливо, а вона тим часом читала гороскоп який він висміював, і вона вже майже прийняла його позицію як він раптом потрапив в аварію, зараз, її мозок стверджував лише один варіант — Назар якимсь чином зв’язується з нею і мабуть намагається їй щось сказати.
Вона попрощалась з лікарем, попрощалась з Назарем та поїхала до своєї сім’ї.
— Як усе пройшло? — запитував В’ячеслав, за вечерею дочекавшись коли їх донька піде гратися.
— Я не знаю.
— З ним усе гаразд.
— Так, але лікар сказав в нього якась активність в мозку, і ця активність якраз останні три дні, коли мені оце сниться. Це може бути якось пов’язано? — стривожено запитувала Вероніка, вона боялась що її чоловік не зрозуміє її і сприйме за божевільну.
— Та все може бути, люба. Я читав про різні випадки якого телепатичного зв’язку в інтернеті, але я не дуже в таке вірю. — необачно відповідав В’ячеслав, адже його слова ще більше закріплювали думку Вероніки про те, що це щось надприродне.
— А що мені роботи? Піти до якоїсь ворожки?
— Та яка ворожки, вони всі якісь шарлатани, тільки на гроші тебе розведуть.
— То скажи мені, що мені робити?
— Я вже казав, іти до психолога.
— Ой, все, з тобою немає сенсу говорити.
Вероніка встала із за столу та взялась мити посуд. В’ячеслав пішов у вітальню пережовуючи чергову безпідставну образу на нього, адже він нічого такого не сказав, просто порадив. Вероніка, незважаючи на свою реакцію, розуміла що психолог може їй допомогти, але похід до такого лікаря, це клеймо на все її життя, вона просто не може собі того дозволити. Раптом хтось з її подруг або батьки дізнаються про це, до самої смерті з неї глузуватимуть. «Це ж просто сни, нічого поганого зі мною не може трапитись» думала вона, але все одно відчувала тривогу перед тим як заснути боячись знову побачити це жахіття.