Лікаря Назара, Вероніка зустріла в його палаті, крім нього там ще було декілька інших лікарів, всі вони були чимсь стривожені бігали навколо Назара, хтось йому щось вколов, хтось крикнув «два мілграми чогось там».
— Лікарю, що з ним? Що тут відбувається? — стривожено запитувала Вероніка.
— Вероніко, вийдіть, з ним усе буде гаразд. — лікар взяв її за руку, і вивів з палати закривши за нею двері та не давши можливості сказати ані слова. Вероніка сіла на диванчику під палатою, вона не могла нічого вдіяти, в її голову забралась думка, що було б добре якби він помер, тоді б може це все скінчилося, але вона тут же її відігнала, адже вона не може дозволити собі так думати. Через декілька хвилин мед персонал почав виходити з палати, крізь прочинені двері Вероніка почула що прилади вже не пищать так тривожно як декілька хвилин тому.
— Що з трапилося? — знову запитувала Вероніка у лікаря.
— Зараз з ним усе гаразд. — неохоче відповідав він.
— А що тільки що відбувалося?
— Ми поки що з’ясовуємо, в його лобній частині мозку відбуваються якісь зрушення, дуже велика мозкова активність причина якої нам поки невідома.
— Це то що ви мені минулого разу розказували?
— Так, але з кожним разом ця активність сильнішає і це відображається на його стані, підвищується температура тіла, тиск, серцебиття.
— Він помре? — вдаючи стривоженість запитувала Вероніка.
— Ні, він не помре, ми цілодобово за ним слідкуємо. — спокійно, помітивши її фальш, відповідав лікар.
— До нього можна в палату?
— Так, звісно, заходьте.
Вероніка зайшла в його палату та сіла поряд нього на ліжко, тільки монотонні сигнали з якогось приладу порушували тишу. Дивлячись на його молоде обличчя на Вероніку ринули давні спогади, про те як сильно вона його кохала. Спалахами почали вибухати щасливі і не дуже дні їхнього спільного життя, вона і не помітила як почала ридати. Їй так сильно хотілося з ним поговорити, запита його, що це все означає, чому їй сняться ці дивні сни. На мить їй здалося що вона божеволіє, просто тут, на місці, їй стало страшно знаходитись тут поряд з Назаром адже тепер він набув символу її щоденних жахіть. Вероніка встала з ліжка не відводячи погляду від Назара, вона відчувала як сильно б’ється її серце, здавалося, що вона от-от втратить свідомість. Вона знову сіла на його ліжко але краще їй не ставало, ще й ці запахи ліків додавали свого, вона й так відчувала себе не пособі у лікарні, а зараз тим паче. В її голові паморочилось все сильніше і сильніше «треба вийти з палати» подумала вона і спробувала встати з ліжка, її м’язи почали розслаблятись, усе навколо стало наче в тумані.
— Вероніко. — десь здалеку почувся їй голос Назара. — ти мусиш дещо для мене зробити.
Вона відчула якийсь шум, не звук, а просто тиск, і дивний запах, вона не розуміла що то за запах але він приводив її до тями.
— Підіймайте її. — сказав хтось із темряви, так наче то був якийсь спогад.
Вероніка потроху приходила до тями, вона втратила свідомість і впала на землі, тому її трохи боліло плече і голова, медсестри почувши якийсь гул зайшли в палати та почали приводити Вероніку до тями нашатирем. В її голові ще досі було ехо крізь яке пробивались слова Назара. Що саме вона має для нього зробити, вона не розуміла, але дуже хотіла зрозуміти. Трохи посидівши та випивши солодкого чаю Вероніка зібралась їхати до дому, по дорозі вона подзвонила Олексію Васильовичу з метою записатись сьогодні на прийом, але нажаль, весь сьогоднішній вечір був зайнятий, Вероніка наполягала що їй потрібно з ним побачитись, але він вважав її проблеми малозначущими, усі інші його клієнти мали серйозніші порушення мозку, тож їй довелося погодитись на його пропозицію зустрітись завтра.
Ніхто її ні про що не питав. Коли вона приїхала до батьків Назара по Маргариту, їм було байдуже чому Вероніка не змогла її забрати зі школи, лиш донька її запитала чого вона не приїхала по неї, на що вона відповіла що була на роботі, на тому і їхня розмова закінчилася, Маргарита була зайнята своїми справами в телефоні. До дому вони приїхала хвилин за двадцять до того як з роботи повернувся В’ячеслав, в Вероніки вже була напоготові відповідь на його запитання, але він нічого не питав, він навіть не підозрював що Вероніка не була сьогодні на роботі, але Маргарита все розповіла таткові.
— Марія забирала Маргариту зі школи? — запитував В’ячеслав, і Вероніка раптом розгубилась, вона весь день виношувала на своєму язику відповідь на це запитання, і тільки вартувало йому запитати, як вона все проковтнула.