— Так. — відповідала Вероніка собі під ніс.
— Ти ходила до психолога? — спокійним тоном продовжував В’ячеслав.
— Ні, не ходила, я хотіла записатись сьогодні, але в нього все було зайнято. — промовивши ці слова, Вероніка зрозуміла що вона попалась на гарячому, адже якщо вона не була у психолога але хотіла піти, значить в неї був вільний від роботи час, або вона була зайнята чимсь іншим.
— Зрозуміло.
— Але я записалась на завтра, піду до нього після обіду, після роботи. — продовжила Вероніка, вона вбачала якусь підозрілість в спокійному тоні чоловіка, їй легше було повірити в те що він її в чомусь підозрює чи в те що він все знає, аніж прийняти ту версію що йому просто трохи байдуже.
— Марія забере Маргариту, чи мені відпроситись з роботи?
— Звісно що забере, коли це вона відмовлялась?
— Ну раптом в неї свої плани?
— Які в неї можуть бути плани? Полити квіти? Чи подивитись бразильський серіал?
— Ну а раптом, вона ж може поїхати кудись, чи запланувати візит до лікаря.
— Ну гаразд. — вже трохи роздратовано говорила Вероніка. — якщо вона буде зайнята, я зателефоную тобі, ти відпросишся з роботи і забереш Маргариту.
— А якщо я буду зайнятий, не підніму трубку, чи не зможу приїхати? — розуміючи що він її дратує продовжував В’ячеслав. Він це робив не для того щоб розізлити її, навпаки, він це робив щоб відволікти її, змусити її свідомість працювати далеко від тематики її жахіть.
— Якщо вже ніхто не зможу, ні Марія, ні Тимофій, ні ти, то я подзвоню лікарю, кажу що не зможу приїхати і заберу Маргариту сама. Задоволений?
— Так, тепер я задоволений. — з посмішкою відповів В’ячеслав та вийшов з кухні, і як тільки він вийшов, Вероніка посміхнулась йому у слід, вона зрозуміла що він хотів зробити.
Така знайома палата, Вероніка вже була тут, але вона не може згадати коли саме і за яких обставин. Вона підходить до вікна, торкається сірих штор і згадує що зовсім недавно вона тут лежала, на ось цьому самому ліжку, але хто тепер на ньому лежить. Перше що їй спало на думку, це те що вона сама і лежить на цьому ліжку, але тіло було трохи менше аніж в неї, воно було більше схоже на дитяче, раптом до палати увірвався Назар.
— Ніка? Що ти тут робиш, я тебе повсюди шукаю? — стривожено почав він.
Вероніка була здивована його появою, а найбільше тим, що на вигляд йому було років з тридцять, вона не могла зрозуміти як, адже коли вона навідувала його в лікарні лише вчора, він виглядав значно молодше.
— Що ти маєш на увазі? — не розуміючи чого від неї хочуть питала Вероніка.
— Як це що? — роздратовано, підвищуючи голос продовжував Назар. — Я ж просив тебе дещо для мене зробити.
Вероніка пригадала події з своїх минулих снів, вона пригадує як Назар просив щось у неї, щось таке, чого вона не може зробити, щось жахливе, щось таке від чого холоне її кров лише від спогаду про це прохання, а вона ж навіть не пам’ятає що саме він просив.
— Я не можу цього зробити. — закричала Вероніка.
Назар глянув на неї своїми сповненими злістю очима та захитав головою, так начебто він дорікає їй за її відмову. Повільною ходою він наближався до неї, їй ставало все страшніше і страшніше, здавалося він зараз вб’є її, але вона була готова до цього, останнім часом вона так часто помирала що це стало для неї буденністю, але Назар мав на озброєні значно жахливішу зброю аніж просто вбивство дружини. Він підійшов до ліжка на якому хтось помирав.
— О боже! — скрикнула вона і почала ридати, на ліжку лежала Маргарита. Вона згадала, що її дочка вже помирала у снах, але то було зовсім інше, то був якийсь дивний сон де її дочці було лише рік чи два, а зараз вона бачила свою дочку такою, як вона виглядає насправді, навіть більше, Вероніка була впевнена що це майбутнє, що тут, в цій палаті, її дочка старша аніж та що спить в сусідній кімнаті в реальності.
— Якщо ти не зробиш те що я прошу, це станеться насправді. — суворо сказав Назар.
— Я не можу! — закричала вона.
— Хтось мусить померти, Вероніко! Такий закон! — закричав він та підійшов до Маргарити і почав висмикувати якісь шнури, датчики, капельниці від тіла її дочки. Прилади почали несамовито кричати механічним голосом, завилась сирена.
— Ні! Не роби цього! Стій! Вбий краще мене! — кричала вона.
Назар зупинився, Вероніка була нажахана до смерті, вона глянула на дочку, та була вже мертва, прилади зупинились, кімната зникла, ліжка немає, немає нічого окрім її просякнутих слізьми очей та наповнених злістю очей Назара, що дивились на неї немов би намагаючись спалити її поглядом.