— Я заберу Маргариту після роботи, і зроблю з нею домашнє завдання.
— Може я поїду завтра?
— Не відкладай на завтра, кохана.
Вероніка відчувала, що він хоче аби вона залишилась, але вона повинна була це зробити, вона мусить з цим покінчити.
— Гаразд. — відповіла вона та кинула слухавку.
Подумки Вероніка намагалась розрахувати коли вона повернеться до дому, зараз була третя година дня, три години туди і три назад, і ще декілька годин треба побути з Назаром, тож швидше за все, коли вона приїде всі вже спатимуть, але вона приїхала до дому раніше ніж планувала, адже приїхавши до лікарні, увійшовши в палату до Назара, вона просиділа там лише декілька хвилин, її обтяжувала його присутність, вона ненавиділа його і любила водночас, дивлячись на нього, вона хотіла аби він проснувся або помер, адже вона була впевнена що це він винен у всіх її бідах.
— Чому ти так рано повернулась? — запитував В’ячеслав.
— Сонце, я дарма потратила час.
— Чому?
— Цей психолог якийсь дурний.
— Чому?
— Я більше до нього не піду.
— Що трапилося?
— Я не можу там сидіти, з Назаром, мене аж трусить коли я в його присутності.
— Угу. — В’ячеслав подумки святкував перемогу, він розумів що це неправильно, що людина в комі, і що вона колись його кохала, що це біологічний батько її дочки, але факт того що Вероніка його ненавидить просто ощасливив його.
— Що тут такого? Ну сняться мені жахіття, я ж від них не помираю, по сняться і перестануть, треба просто про це не думати, і все пройде само собою.
— Все сонечко, заспокійся, все буде добре.
— Думаєш?
— Я впевнений.
Високий і довгий міст через річку, Вероніка тут ніколи не була, але їй чомусь здається цей міст дуже знайомим, вона намагається знайти в своїх спогадах якусь згадку про це місце, її переслідує це відчуття, коли от-от згадаєш, але нічого не виходить. Вона йде вздовж мосту, дивно, але машин зовсім немає, і людей немає, але шум стоїть такий наче десь поряд парад. Вона йде далі, їй стає страшно що вона залишилась одна, Вероніка не розуміє куди всі поділися і чому вона тут опинилася одна. Десь далеко вона помічає постать, там є якась людина яка зможе їй допомогти, може ця людина знає що тут відбувається, Вероніка трішки заспокоїлась, тепер вона не одна. Трохи наблизившись до невідомої особи, Вероніка впізнає в ній В’ячеслава, він стоїть на краю мосту.
— Любий!
Ніхто не відповідає, Вероніка біжить до нього, здавалося тут лише сотня метрів, бігти секунд десять, але її ноги вже відмовляють, вона біжить вже декілька годин.
— Сонце, це ти? Що ти тут робиш?
Ніхто не відповідає, Вероніка проймає ще більший страх, аніж до того, адже поряд з В’ячеславом її дочка.
— Донечко! Ходи до мами!
Жодної реакції. Вероніка збирає усі свої сили в кулак, робить ривок і біжить до доньки з чоловіком, дивом їй вдається приблизитись, але вона відчуває що не встигає.
— Зачекайте мене!
Ніхто не відповідає. В’ячеслав бере Маргариту і садить собі на плечі, вони обоє посміхаються, вони щасливі.
— Не робіть цього! Стійте!
Жодної реакції. Вероніка вже за декілька кроків від них, біжить до них але ніяк не може добігти, здається що от-от вона вже зможе дотягнутися до них рукою, схопити доньку, і якщо вдасться, схопити ще і чоловіка.
— Чому ви це робите?
В’ячеслав з донькою обертаються до Вероніки та махають їй рукою, так наче прощаються, на їх обличчях яскраві посмішки, але Вероніка не розуміє чому вони посміхаються, тим паче, чому вони прощаються з нею, адже вона ось тут, поряд з ними, за один крок, за одну мить від них.
— Ні! Стійте!
Вони роблять крок, і зникають з поля зору Вероніки в пітьмі під мостом, вона перехиляється через поручні намагаючись побачити їх, але там лише пустота та темрява. Вона падає на мокрий від дощу асфальт і починає ридати, вона втратила тих кого так любила.
— Не плач, сонечко. — промовив до неї Назар.
— Що ти тут робиш? — здивовано, крізь сльози, запитувала вона.