— Я тут щоб допомогти тобі.
Раптом Вероніка усвідомила що це все сон, і що всі ці події перед тим, також були снами, вона пам’ятає як помирала, пам’ятає як її ґвалтували, пам’ятає пожежу на вечірці в Максима, пам’ятає як потрапляє в аварію, все це були сни.
— Чому ти так знущаєшся наді мною, я ж так кохала тебе, і була готова віддати тобі все.
— Я теж кохав тебе.
— Чому ти це не припиниш?
— Я припиню це, але якщо ти виконаєш моє останнє прохання.
— Що я маю зробити? — Вероніка знала, що вона має зробити щось жахливе, але вона хотіла впевнитись в своїх думках і почути це від нього.
— Це все припнеться тоді, коли я помру.
Прокинулась Вероніка без крику, що неабияк здивувало В’ячеслава, який вже давно звик до її нічних жахіть.
— Як спалося, сонечко? — запитував її чоловік, він вже давно прокинувся і приготував сніданок, Маргарита вже ось-ось поїде з ним до школи?
— Чому ти мене не розубдив?
— Ти так солодка спала, я не хотів тебе будити.
— А Маргарита?
— Вона намагалась, але я її зупинив.
— Ні, ні. Їй же треба до школи, а я проспала.
— Все добре кицю. Я сам її завезу, а ти лягай спати.
Вероніка нічого не відповіла, В’ячеслав хотів запитати, чи снилися їй жахіття, але не насмілився, адже боявся почути відповідь.
Повалявшись в ліжку ще трохи, дочекавшись коли чоловік з донькою поїдуть, Вероніка встала і почала збиратись, їй конче треба поїхати до Назара.
«Як я можу це зробити?», думала собі Вероніка по дорозі до свого колишнього чоловіка. «Я же не можу просто взяти і, зробити це, як він узагалі це уявляє? Ні, я не буду цього робити. Навіть якби я і хотіла, як це узагалі можливо?», вона намагалась уявити що Назар сидить поряд і вона говорить до нього, так їй здавалося що вона не зовсім божевільна. Вона шукала виправдання для самої себе, якщо вона це зробить, то їй треба було це якось пояснити, не поліції чи чоловіку, а самій собі. Як їй потім з цим жити? Але з іншого боку, якщо вона цього не зробить, то спокійного життя їй не варто очікувати.
— Доброго дня Вероніко, ви зачастили до нас останнім часом. — говорив лікар коли Вероніка прийшла до палати Назара.
— Так, доброго дня. — відповідала вона і думала що тепер, якщо він помре, підозра впаде на неї, адже це не може бути збігом, що він жив стільки років, і раптом помер саме тоді, коли Вероніка почала його відвідувати.
— Як в нього справи? — запитувала вона.
— Стан стабільний.
— А як його, ця активність в мозку, про яку ви розповідали?
— Усе ще присутня, але в невеличкій кількості, ми очікуємо що через декілька днів він повернеться до звичного свого стану.
«От чорт», подумала Вероніка, якби ця його активність і далі збільшувалась, можна було б відключити якийсь апарат і всі б подумали що він помер через якісь внутрішні проблеми, але, коли Вероніка увійшла в палату, вона зрозуміла що і цей варіант був нікудишній, адже в палаті були камери, які б зафіксували вбивство, тож Вероніка відкидає ці думки, після того як вона прокинулась минуло вже багато годин, і тепер, на свіжу голову, ідея вбивства здається їй зовсім божевільною, їй стає незручно перед самою собою за те що вона сюди приїхала з такою дивною метою, в кінці кінців, це ж усього лише сон, вона не може вбивати людей тому що їй приснився її колишній чоловік.
Трохи заспокоївшись, та з думкою що вона приїхала сюди дарма, Вероніка вирішує повернутись до дому, а про сон забути так само як і про всі попередні.
По дорозі до дому до неї подзвонив її чоловік.
— Люби, а ти де, чому я вже декілька годин не можу до тебе додзвонитися? — його голос здавався трохи стурбованим, і можливо трохи роздратованим, Вероніка і раніше рідко підіймала слухавку, адже зазвичай її телефон був у беззвучному режимі і валявся десь в сумочці.
— Я їду до дому? — спокійно відповідала вона.
— Звідки ти їдеш? — це питання звучало надто різко, Вероніка зрозуміла що тут щось не так.
— Я їздила до Назара, мені психолог порадив.
— Що? — викрикнув В’ячеслав. — А хто забере Маргариту зі школи, ти про це не подумала?
— Марія забере, я говорила з нею вранці. — також підвищивши голос продовжила вона.
— Де був твій телефон? Вероніко, тобі цілий день всі дзвонять, Марія не забере Маргариту, в неї інфаркт, її забрала швидка, Тимофій разом з нею.
— О боже. — тихо промовила вона.
— А якби Тимофій мені не подзвонив, що б було тоді? Хто б забрав Маргариту?
— Я не знаю, зараз я подзвоню Софії, або Максу, хтось та забере.
— Та нетреба вже нікуди дзвонити, я сам її заберу.