Приїхавши до нього до лікарні, Вероніка трохи видихнула з полегшенням, лікаря Назара не було на місці, медсетри її звісно знали, але не завертали на неї уваги. Вона повільно відчинила двері в палату Назара тримаючи руку на притуленими до штанів в яких був шприц, вона хвилювалась коли не відчувала шприц своєю рукою.
Вона не боялась зробити це, вона знала як їй нахилитись щоб непомітно вколоти його, як непомітно дістати шприц з кишені, вона одразу ж сіла так, щоб камера в палаті дивилась їй на спину. Але вона не розуміла як їй навмисне розплакатись, що вона має сказати його нерухомому тілу.
— Привіт. — відчуваючи деяку незручність почала вона. — Вибач мені за все, чуєш, я знаю, що була тобі не найкращою дружиною. — в її пам’яті ринули спогади як сильно вона мучилась із ним, як вона ридала ночами поки він спав поряд з нею. — Я просто хочу вибачитись.
Вона вирішила що зараз хороший момент, весь час вона тримала руку на брюках торкаючись шприца. Вона нахилилась до нього аби обійняти, лівою рукою вона дістала з кишені шприц на ввіткнула його в руку та натиснула, потім непомітно його дістала, та поклала у внутрішню кишеню свого жакету. Під час цієї всіє процедури Вероніка видавала звуки плачу, сліз не було, але це нічого, адже її ніхто не бачив. Вона дістала з сумочки серветки та почала витирати сльози. Раптом прибори як були підключенні до Назара почали видавати жахливі звуки, на моторах почало щось миготіти, в мить до плати забігли медсестри та лікарі, Вероніці здавалося що ось-ось її серце зупиниться, подумки вона проклинала Назара за те що він обманув її, і тепер її посадять в тюрму за його вбивство.
— Вам треба вийти. — почала якась медсестра взявши Вероніку за руку.
— О боже! Що з ним? що трапилося? — почала істерично кричати Вероніка, вона вирішила що саме такою має бути її реакція.
— Усе буде добре, виходьте.
Двері захлопнулись перед очима Вероніки. Вона ходили туди сюди по коридору, їй хотілося якомога швидше звідси поїхати, але вона не могла, адже її колишній чоловік помирає, це буде неправильно, але знаходитись тут вона також не може, ця метушня її просто вбиває, вона відчуває загрозу, її от-от викриють. Кожного разу коли хтось виходить з палати Назара, Вероніці здається що це йдуть по неї, що вони визначили причину його смерті. З палати почувся якийсь крик, хтось щось кричав іншому, і ці крики відбивалися ехом в голові Вероніки. Раптом все затихло, з палати повільно почали виходити медсестри та лікарі, один з них рушив в сторону Вероніки.
— Мені шкода. — співчутливо промовив лікар.
Вероніка дивилась на нього скляними очима, їй байдуже було що він помер, її хвилювало чи знають вони чому це сталося.
— Що трапилося? — тихо запитала вона.
— Нажаль, ми не можемо зараз точно назвати причину смерті, потрібно провести аналізи.
— Я розумію. — спокійно відповідала вона, їй здавалося що вона має плакати, вона спробувала пустити сльозу, але їй не вдавалося. — Я чекатиму вашого дзвінка. — промовила вона на сам кінець та пішла геть. Вона боялась, що чим довше вона тут буде знаходитись, тим більше шансів що її в чомусь запідозрять.
Забравши Маргариту від Софії, вони поїхали до дому, от-от з роботи повернеться її чоловік, і їй треба перед ним вибачитись. Тепер, їй вже було байдуже на свою гордість, вона відчувала свободу, вона вільна від усіх цих жахіть, від усіх поганих думок, тепер її життя налагодиться. Минуло лише зо два тижні, як їй сняться ці сни, а здавалося що це триває вже декілька років.
Крізь квартиру донеслись звуки вхідних дверей, це В’ячеслав повернувся до дому, Вероніка вийшла його зустрічати, вона знала що зараз він буде вибачатись, адже він завжди так робить, незалежно від того хто був винен, і зараз він стояв перед неї з букетом її улюблених квітів та пляшкою її улюбленого рожевого шампанського, вона ж дивилась на нього з посмішкою, в якій можна було прочитати, що вона вже давно все йому пробачила.
— Вероніко. — почав він, вона дивилась на нього закоханими очима з посмішкою на обличчі. — Я хочу вибачитись.
— Це ти мене вибач, сонечко. — перебила його Вероніка. — я мала сказати тобі куди я їду, це я винна що Маргариту не було кому забрати зі школи.
— Ти не винна, люба.
Вероніка почала плакати, зараз, в даний момент, вона як ніколи кохала В’ячеслава.
– І як ти тільки мене терпиш. — крізь сльози, з посмішкою говорила вона. В’ячеслав міцно обійняв її та ще міцніше поцілував. Він не знав чому він її кохає, але він і ніколи не шукав пояснень, просто кохав.