Однак я розмовляв з дівчиною, навіть якщо ми плели нісенітницю, навіть якщо насправді її не звали Тріолет (моєму поколінню не давали імен хіпі, всім цим веселковим Рейнбов, Саншайн і Мун було тоді по шість, сім, вісім років). Вона сказала:
— Ми знали, що це скоро скінчиться, і вклали все це в поему, щоб сказати всесвіту, ким ми були, чому ми були тут, що ми творили, робили й думали, про що мріяли, чого прагнули. Ми вклали мрії у слова, а слова — у схему, щоб про них ніколи не забули. Потім ми відіслали рухливу схему поеми у серце зірки, щоб вона пульсувала, вибухала і блимала, несучи повідомлення через електромагнітний спектр, доки у світах на відстані у тисячі сонячних систем схему розшифрують і прочитають, і вона знову стане поемою.
— А що станеться потім?
З-під маски Антигони на мене уважно дивилися її зелені очі, що здавалися іншою, глибшою частиною цієї маски.
— Ти не можеш послухати поему і лишитися тим самим, — сказала вона мені. — Вона захопила людей, які її слухали. Вона прийняла і населила їх, її ритми стали частиною їхнього мислення, її образи назавжди змінили їхню метафорику, її строфи, світогляд, прагнення стали їхнім життям. Вже їхні діти народяться зі знанням поеми, і, якщо так триватиме, то дуже скоро діти взагалі не будуть народжуватися. Вони вже не будуть потрібні. Буде лише поема, яка спалахне і пошириться на всі відомі світи.
Я присунувся ближче до неї, так що мої ноги торкнулися її.
Здавалося, їй це подобається. Вона ніжно поклала руку мені на плече, і мимоволі я усміхнувся.
— Є місця, де нам раді, — сказала Тріолет, — і місця, де до нас ставляться, як до отруйного насіння чи до хвороби, до чогось, що треба негайно ізолювати і знищити. Але де закінчується хвороба і починається мистецтво?
— Не знаю, — сказав я, усе ще усміхаючись. Я чув, як з вітальні долинали гучні ритмічні звуки незнайомої музики.
Вона притулилася до мене, здається, це був поцілунок... здається. У будь-якому разі вона притислася своїми губами до моїх і потім, задоволена, відступила, немов позначивши мене як свою власність.
— Хочеш її почути? — запитала вона, і я кивнув, не до кінця розуміючи, що вона мені пропонує, але впевнений, що мені потрібно все, що вона хоче мені дати.
Вона почала мені щось нашіптувати. Це найдивніша властивість поезії: ти можеш сказати, що це поезія, навіть не знаючи мови. Ти можеш слухати Гомера грецькою, не розуміючи ні слова, але ти все одно знатимеш, що це поезія. Я чув польську та ескімоську поезію, і я знав, що це, не знаючи мови. Її шепіт був схожий на це. Я не розумів мови, але чарівні слова струменіли крізь мене, в уяві я бачив башти зі скла й діамантів і людей з блідо-зеленими очима й безперервно в кожному складі я відчував постійні океанські приливи.
Здається, я її поцілував. Не пам’ятаю. Знаю лише, що хотів.
І раптом Вік став сильно мене трусити.
— Ходімо! — кричав він. — Швидко! Ходімо!
Подумки я почав повертатися із відстані в тисячу миль.
— Ідіот. Ходімо. Просто рухайся, — вимагав він, називаючи мене останніми словами. В його голосі звучала лють.
Уперше за вечір я впізнав пісню, що грала у вітальні. Після каскаду чистих акордів лунав тужливий плач саксофона, чоловічий голос співав жалісливу пісню про синів мовчазного часу. Я хотів залишитися й послухати пісню.
Вона сказала: «Я не закінчила. Мене ще багато».
— Вибач, люба, — сказав Вік, але він більше не усміхався. — Іншим разом.
Він міцно схопив мене за лікоть і силою потягнув з кімнати. Я не чинив опору. З досвіду я знав, що Вік може сильно побити мене, якщо забажає. Він не зробить цього, якщо не буде засмучений чи злий. Але зараз він був злий.
З кухні — до вітальні. Коли Вік штовхнув двері, я востаннє озирнувся, сподіваючись побачити Тріолет у дверях, але її там не було. Натомість нагорі на сходах я побачив Стеллу. Вона пильно дивилась на Віка, і я побачив її обличчя.
Це все сталося тридцять років тому. Я забув багато чого, і багато чого забуду, і в кінці я забуду все. Якби я був упевнений у житті після смерті, то у ньому залишилися б не псалми чи гімни, а лише одна річ: я не вірю, що коли-небудь забуду той момент або вираз обличчя Стелли, яка дивилася на те, як Вік тікає від неї. Навіть на смертнім одрі я пам’ятатиму це.
Вона була вдягнена нашвидкуруч, макіяж розмазався по обличчю, а її очі — нікому б не хотілося розізлити всесвіт. Присягаюся, що розгніваний всесвіт дивився б на вас такими очима.