Ми з Віком побігли з вечірки від туристів і напівтемних кімнат. Побігли, наче за нами гналася буря, ми неслися, як скажені, лабіринтом плутаних вулиць і не оглядались, і не зупинялися, доки нам стало дихання. А потім ми зупинилися, важко дихаючи, не в змозі бігти далі. Від бігу все боліло. Я тримався за стіну, а Вік довго і важко блював у канаву.
Він витер рота.
— Вона не...— він затнувся і похитав головою.
Тоді сказав:
— Знаєш... Я думаю, є така штука. Коли ти йдеш так далеко, як наважишся. І, якщо ти підеш далі, ти не будеш більше собою, правда? Ти будеш людиною, яка це зробила, так? Є речі, далі яких ти не можеш піти... Думаю, сьогодні зі мною сталося щось подібне.
Я думав, що розумію, про що він каже.
— Ти маєш на увазі, трахнути її? — запитав я.
Він роздратовано покрутив пальцем біля скроні. Я подумав, чи не доведеться мені з ним битися — і програти. Але за мить він опустив руку і відійшов від мене, хапаючи ротом повітря.
Я здивовано подивився на нього і зрозумів, що він плаче: його обличчя почервоніло, сльози й шмарклі текли по щоках. Вік схлипував на вулиці, гірко й несвідомо, як маленький хлопчик.
Тоді він відійшов від мене, важко дихаючи, і швидко пішов вулицею, так що він був попереду мене, і я не міг бачити його обличчя. Мені було цікаво, що такого сталося в кімнаті нагорі, що змусило його так поводитися, що так його налякало. Я не мав жодної ідеї.
На сутінковій вулиці один за одним засвічувалися ліхтарі. Попереду спотикаючись ішов Вік, а я плентався позаду, і мої ноги карбували ритм поеми, яку, як не старався, я не міг згадати і ніколи не зможу повторити.
Цинамон[2]
Дуже давно в одній маленькій спекотній країні, де все було старим, жила собі принцеса Цинамон. Її очі-перлини були надзвичайно гарними, але незрячими. Вона бачила світ кольору перлини: біло-рожевий із тьмяним полиском.
Цинамон не говорила.
Будь-кому, хто навчить Цинамон говорити, її батько та матір, Раджа і Рані, пообіцяли кімнату в палаці, сад невисоких мангових дерев, емалевий портрет тітки Рані й зеленого папугу.
З одного боку країну оточували гори, з іншого — непрохідні джунглі, тому лише зрідка приходили люди, щоб навчити Цинамон говорити. Але вони все ж приходили. Жили в кімнаті й вирощували манговий сад, і годували папугу, і милувалися портретом тітки Рані (чия краса була знана у свій час, хоча вік і розчарування зіпсували її), але врешті йшли геть розчаровані, проклинаючи мовчазну дівчинку.
Одного дня до палацу прийшов тигр, чорно-помаранчевий нічний кошмар, великий і лютий. Він ішов, як бог — так ходять тигри. Люди злякалися.
— Боятися нічого, — сказав Раджа. — Дуже мало тигрів їдять людей.
— Але я їм, — сказав тигр.
Це вразило людей і ще більше злякало.
— Ти міг збрехати, — сказав Раджа.
— Міг, — відповів тигр, — але не збрехав. Я тут, аби навчити людське дитинча говорити.
Раджа порадився з Рані, і, незважаючи на поради тітки Рані, яка вважала, що тварину треба гнати з міста мітлами і дрючками, тигру показали кімнату в палаці та манговий сад і дали емалевий портрет. Йому б навіть дали папугу, якби той з криками не злетів на дах і не відмовився спускатися.
Цинамон привели до кімнати тигра.
«Була собі дівчина з Риги — скрикнув папуга з високої балки. — Поїхала верхи на тигрі. Прийшов звір додому, а леді — у ньому. Така ось поїздка на тигрі».
(Хоча, зважаючи на історичну та літературну точність, мушу наголосити, що насправді папуга цитував інший вірш — давніший і трохи довший, але загалом зі схожим змістом).
— От, — сказала тітка Рані, — навіть пташка знає.
— Лишіть мене з дівчиною, — сказав тигр.
Знехотя Раджа, і Рані, і тітка Рані, і слуги залишили звіра з Цинамон. Вона запустила пальці у його хутро і відчула гарячий подих в обличчя.
Тигр узяв Цинамон за руку.
— Біль, — сказав тигр і запустив гострий, мов ніж, кіготь у руку Цинамон. Він проштрикнув її м’яку смагляву шкіру, й на долоні виступила крапля яскравої крові.
Цинамон заплакала.
— Страх, — сказав тигр і став гарчати. Вій почав муркотіти ледь чутно, потім — як далекий вулкан, нарешті загарчав так голосно, що стіни палацу здригнулись.
Цинамон затремтіла.
— Любов, — сказав тигр і своїм шорстким червоним язиком злизав кров з долоні Цинамон і лизнув її м’яке смагляве обличчя.
— Любов? — нерозбірливо прошепотіла Цинамон.
Тигр відкрив пащу і вишкірився, як голодний бог. Так роблять тигри.
2
Перекладено за текстом з офіційного сайта Ніла Геймана — http://www.neilgaiman.com/cinnamon/