Того дня місяць був уповні.
Був ясний ранок, коли дитина і тигр вийшли з кімнати разом. Грали цимбали, співали яскраві птахи, й Цинамон із тигром йшли до Рані і Раджа, які сиділи у тронній залі в оточенні слуг, котрі обмахували їх пальмовим гіллям. Тітка Рані сиділа в кутку і пила чай із незадоволеним виглядом.
— Вона вже може говорити? — запитала Рані.
— Чому ви не запитаєте в неї? — прогарчав тигр.
— Ти можеш говорити? — запитав Раджа у Цинамон.
Дівчина кивнула.
— Хм, — гмукнула тітка Рані. — Вона може говорити не більше, ніж облизати свою спину.
— Тш! — сказав Раджа тітці Рані.
— Я можу говорити, — сказала Цинамон. — Я думаю, я завжди могла.
— Чому ж ти тоді мовчала? — спитала мати.
— Вона й зараз не говорить, — пробурмотіла тітка Рані, трясучи пальцем, схожим на палицю. — Це тигр говорить за неї.
— Хтось може примусити цю жінку замовкнути? — запитав Раджа.
— Легше змусити їх говорити, ніж мовчати, — сказав тигр, поклавши край цій розмові.
І Цинамон сказала:
— Чому ні? Бо мені нічого було сказати.
— А тепер? — запитав батько.
— А тепер тигр розповів мені про джуглі, про базікання мавп і запах світанку, і смак місячного світла, і шум крил фламінго, коли зграя здіймається в повітря, — сказала вона. — І ось, що я хочу сказати: я іду разом з тигром.
— Ти не можеш цього зробити, — сказав Раджа. — Я забороняю.
— Складно, — сказала Цинамон, — заборонити тигрові щось, що він хоче.
І Раджа й Рані, трохи подумавши, погодились, що це так.
— І, крім того, — сказала Рані, — вона там точно буде щасливішою.
— А що ж робити з кімнатою в палаці? І манговим гаєм? І папугою? І портретом старенької тітки Рані? — запитав Раджа, який завжди бачив практичний бік справи.
— Віддайте їх людям, — сказав тигр.
Тож було оголошено, що городяни віднині є гордими власниками папуги, портрета, мангового гаю і що принцеса Цинамон може говорити, але залишає їх ненадовго, їдучи здобувати освіту.
Натовп зібрався на міській площі, невдовзі двері палацу відчинилися, і звідти вийшов тигр з дівчинкою. Тигр повільно йшов крізь натовп, а на його спині сиділа дівчинка і міцно трималася за хутро. Скоро їх обох проковтнули джунглі. Так ідуть тигри.
Тож зрештою нікого не з’їли. А що стосується старенької тітки Рані, то пам’ять про неї поступово замінив портрет на міській площі, на якому вона назавжди залишилася гарною і молодою.