ЯК СТАТИ ЩАСЛИВИМ
ВЕСІЛЛЯ У ДІЇВЦІ
А ТОМУ, ЩО БУЛИ ЄДИНІ...
Заліризована усмішка
... Іноді Адама кудись манило.
Голос, досі нечуваний, у його душі бринів — тихий, ласкавий, вабливий, тривожний... Таємничий такий, незбагненний... А що хоче той голос куди кличе-надить — піди розберися... Із жонатими чоловіками, які надто щасливі, таке зрідка буває. Адам же не в комуналці жив, а — в раю, тож і находило на бідолаху... У такі дні він робився сам не свій, безпричинно задумувався, часом допізна, з відчуженим виглядом блукав райськими садами, дивився на місяць уповні та все зітхав... зітхав... А чого зітхав, чого блукав та чого виглядав — і сам не знав.
Коли ж мокрий від нічної роси повертався до свого райського куреня, Єва насторожено зиркала на нього і сердито питала:
— Ну де ото до півночі пройенадив?
— Та-а... гуляв у саду.
— А чого це тебе, чоловіченьку, на природу почало тягти? — підозріло доскіпувалась Єва. — Чи ж, бува, не назнав яку?
— Ну, що ти говориш, Єво?.. — ледве стримувався чоловік. — У раю ж, крім тебе та мене, більше нікого й немає.
— Знаю я вас!.. — загадково говорила вона і його це страшенно дивувало: звідки вона знає чоловіків, адже він у неї перший і, взагалі, у всьому світі перший, експериментальний, можна б сказати. — Вам тільки волю дай!..
А сама в розпачі думала:
«Ой, назнав же когось!.. Бо чого б ото моціонив вечорами у саду та зітхав, на місяць уповні дивлячись?..»
І хоч вона достеменно відала, що крім неї немає жодної жінки у раю, але солодкий черв'ячок підозри в душі ворушився, і вона щовечора влаштовувала Адаму перші сімейні сцени: чому так пізно прийшов?.. Де був?.. З ким ходив?..
І все прискіпувалася, прискіпувалася...
— Та немає ж нікого в раю, — вкотре клявся чоловік.
— Немає, — згоджувалась, — але по твоїх очах бачу, що про неї думаєш.
Адам і справді про неї думав.
Про ту, якої ще й на світі не було.
І марилась вона йому такою, яка б розуміла його і ніколи б не бурчала, що він пізно до куреня повертається, не доскіпувалася б, з ким він буває, не докоряла б, що відбився від сім'ї...
А Єва теж мріяла...
Про того, якого ще й на світі не було.
І марилось їй, що тільки б він розумів її душу і приходив би до сімейного вогнища рано, і допомагав би їй, беріг би її...
У такі хвилини вона ладна була кинути в лице Адамові тяжке звинувачення:
«Коли б не ти, то я знайшла б собі іншого і була б з ним щасливою!..»
Але вона вчасно згадувала, що інших чоловіків поки що немає, і тому мовчала.
І Адама тягло шпигнути її: «Авжеж, принца б ти собі заморського знайшла б!..», але принців тоді ще не було, і він мовчав.
Оскільки ж він мовчав, Єва поглядала на нього просвітленими очима і розчулено думала:
«Що б там не було, але мені повезло. Адже ж мені, тільки мені дістався перший у світі чоловік. І який він не є, а він у мене — єдиний!..»
У такі хвилини Адам теж поглядав на Єву просвітленими очима і зворушено думав:
«Що б там не було, але мені повезло. Бо тільки мені дісталася перша у світі жінка. І яка вона не є, але вона у мене – єдина».
І в пориві досі невідомого почуття, що вперше почало прокльовуватися у його серці, він якось вигукнув:
— Євочко!.. Світ обійди, а іншої такої, як ти, і не знайдеш!
І то була чистісінька правда, бо у всьому світі білому була лише одна жінка — його Єва. І Єва вірила Адаму.
І може, тому й пішов од них рід людський, бо Адам у Єви був єдиним, а Єва в Адама, повторюємо, теж єдиною була.
А ось ми, їхні далекі-предалекі діти, іноді з легкістю кажемо:
«Ну й що ж?.. Подумаєш, інші є!..» Інші й справді тепер є.
І тому, коли хтось та комусь шепоче: «Ти ж у мене єдина», ох, як важко буває тепер повірити у щирість такого шепотіння.
Але вірити треба.
Бо коли б та колись наш праотець Адам та не шепнув праматері нашій Єві, що вона у нього єдина, то хіба б ми з вами з'явилися у світі білому?..
ЯК СТАТИ ЩАСЛИВИМ
Вона стояла на третьому поверсі біля дверей своєї квартири і, розгублено кліпаючи довгими віями, щось безнадійно шукала у себе в сумочці.