«Та ти що... чокнута? Навіщо мені така шабашка? Хіба з дітьми поживеш у своє задоволення?» — крикнув Степан і проснувся.
— Ху-ух!.. — ледве дух перевів. — І присниться ж отаке! П'ять дружин!.. Чотири б, воно б ще куди не йшло: ресторан, таксі, промбаза, рибозавод і... І досить А діти вже й ні до чого...
Перевернувся на другий бік. Біля нього спала дружина. Одна, єдина...
«Да-а... — розчаровано подумав Степан. — З однією не розмахнешся на шикарную жизню».
— І допоки ж ти, Стьопо, битимеш байдики? — раптом озвалася у пітьмі дружина і тяжко зітхнула. — Все райське місце шукаєш, а я — годуй тебе.
— Найшла про що серед ночі пасталакати! — аж образився Степан. — У ханів он по п'ять жінок було. Скільки шабашки їм носили і, між іншим, не дорікали, що хани ніде не вкалують. А ти... Всього-на-всього на якомусь там пивзаводі, а вже й ночами почала пиляти. Подумаєш, бідончик пива принесе! Чи й не шабашка. Хан би, приміром, з такою і жити не став! А я — терплю. Мучуся, хоч ти мені навіть ночами спати, не даєш!
Дружина зітхнула, промовчала.
— Слухай, — раптом схопився Степан і сів на ліжку. — У мене ідея. А чому б тобі за сумісництвом не влаштуватися ще й на рибозаводі? До пивка б і тараньку носила — зажив би з тобою, як хан.
ДРУГИЙ ТАЙМ
Йшла дівчина вулицею, спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук... Довгоноге таке, а горде — не підступишся. А на грудях — коса руса, а в очах... очах... Ох, . краще не питайте автора, що буває в очах дівчини у пору її юного розквіту.
Йшла не сама, а — з транзистором[1].
Йшла, транзистором — хить-хить.
А по транзистору якраз транслювався футбольний матч.
Коментатор увійшов у такий раж, що здавалося, ще мить і з транзистора вискочить.
— Чудова комбінація!.. Відмінна!.. Центрфорвард робить прорив лівим краєм... Обходить захисника... Яка швидкість!.. Яка швидкість!.. Виходить один на один з воротарем... Трибуни завмерли... Удар!.. Го-о-ол!!! Який удар!!! Який удар!!! Це сталося за чотири хвилини до кінця першого тайму. Рахунок один нуль на користь...
І все потонуло у ревищі стадіону...
А дівчина собі йде, спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук, транзистором — хить-хить.
І тут до дівчини... вибачаюсь, до транзистора «VEF-201» підбіг один... Як спраглий до води.
— Пробачте, кому забили?..
А вона і не глянула на нього.
Із висоти своїх дев'ятнадцяти насмішкувато кинула:
— Кому треба, тому й забили.
І далі йде, спідниченькою... (див. попередні фрази), а він за нею біжить, до транзистора так і липне.
— Іде не спішна, позиційна гра, — вже спокійніше коментує охриплий коментатор. — Гості переходять в глуху оборону... Жаль... Найкраща оборона — це атака. Чим гостріша атака, тим надійніша оборона.
— Пробачте... хто грає?
— А мені все одно хто.
Він на неї поглянув.
— А мені — не все одно... Дозвольте, я допоможу вам нести цю музику...
І за руку її взяв. А вона його — лясь!
— ... порушення правил!.. — загаласував коментатор. — Арбітр виносить застереження, щоб грали коректніше.
— Чули?.. — пирхнула вона.
— Не глухий... — буркнув він. — Я тільки хотів...
— Удар із штрафної! — перебив його коментатор. — Гол?.. Ні, у штангу... Ай-ай-ай!!! Яка була чудова нагода зрівняти рахунок!.. М'яч виходить на кутовий... Чи встигнуть гості пробити?.. Ні... Лунає сигнальний свисток і обидві команди йдуть на перерву...
— Гуд бай, болільнику, — сказала вона йому насмішкувато. — Сподіваюсь, що другий тайм ви вже послухаєте вдома.
— Який жаль... — зітхнув він. — Такий цікавий матч, а доки я дістануся додому, другий тайм закінчиться.
Вона з подивом скинула брови на лоба.
— Може, ви хочете, щоб я віддала вам транзистор?
І пішла.
І пішла, спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук... Довгонога така, а горда — не підступишся. На грудях — коса руса, а в очах... очах... Ох, краще ви не питайте у автора, що буває в очах дівчини у пору її юного розквіту!
Він біг за нею, бо відчував: другої такої нагоди не буде... Дослухати другий тайм.
— Пробачте, це знову я...
— Я транзистора вам не дам!
— Але ви можете побути з транзистором, — знайшов він вихід.
— Ха!.. — засміялась вона. — П'ятнадцять хвилин перерва, та ще другий тайм сорок п'ять... Ви хочете, щоб я стовбичила перед вами із транзистором аж цілу годину? Посеред вулиці?..
— Тут зовсім неподалік парк, — знайшовся він. — А там таке чудове морозиво! Павільйон на кручі, над Дніпром... А тим часом і другий тайм... Розумієте, іншої такої нагоди послухати другий тайм у мене не буде.