— Гм... — завагалася вона. — Ну... ну хіба що заради другого тайму...
— Щоб вас довго не затримувати, я постараюся послухати швиденько, — заторохтів він, хоча напевно і сам у ту мить не розумів, як це можна сорокап'ятихвилинний тайм послухати «швиденько». — До речі, як вас звати?
— Другий тайм ви можете послухати, навіть не знаючи мого імені, — засміялась вона. — А взагалі... взагалі мене звати Лідою...
— А я — Микола...
І вони пішли у парк.
Спершу поласували морозивом, потім покаталися на «чортовому колесі», постріляли у тирі (він не міг влучити жодного разу, і це її дуже тішило), потім подивилися новий фільм... Вже о пів на одинадцяту, коли вони гуляли по набережній, вона спохватилася:
— Колю, ти ж так і не послухав другий тайм!
— І треба ж було загулятися? — дивувався він. — Цікаво, хто ж виграв?..
... Через кілька років у них спалахнула перша сімейна сварка.
Вона схопила дочку на руки.
— Все!.. Ноги моєї тут більше не буде! Я йду до мами, а ти як хочеш!..
— О!.. — вигукнув він. — Аж ось коли почався другий тайм!
— Що-що? — не збагнула вона.
— Пригадуєш, ти колись ішла з транзистором вулицею, а я підбіг до тебе послухати матч, котрий саме транслювався. Мені тоді вдалося послухати лише перший тайм. А другий аж оце почався.
— А я тебе тоді... тоді не чіпала! — гнівно вигукнула вона. — Ти сам до мене підбіг... Хто кому забив?.. Хто грає?.. Футболоман нещасний!..
— Ти помиляєшся, дорога, — сказав він. — Я ніколи не був болільником!
— А чого ж ти тоді до мене... підбіг?
— А щоб з тобою познайомитись, — зізнався він. — Як побачив, коли ти йшла з транзистором — сам не свій став... А ти йшла... Ні, ти пливла: спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук, транзистором — хить-хить...
Вона глянула на нього вражено.
— А я думала, що ти заради футболу підбіг. І опустила дочку на ноги.
— А я і досі чую, як стукотіли твої каблучки по асфальту, — зізнався він. — О, як ти тоді йшла, як ішла...
— Справді?.. Уявляєш, я тільки оце дізналася, що футбол — дуже гарна гра...
Того вечора дочка смикала то маму, то тата, але обоє вони — і мама, й тато — ніяк не могли відірватися від екрана телевізора, де саме транслювався футбольний матч, та все пригадували, пригадували...
— А пам'ятаєш, як ти простягнув до мене руку?..
— То ж я хотів транзистор понести.
— А я тебе ляснула...
— А коментатор як крикне: «Штрафний удар!..» Ні, що не кажіть, а футбол таки й справді — чудова гра!
МАМА СПІВАЄ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ
— Віталику, а кому вже пора — бай-бай?..
— Ма-амо-о... я ще трошки погуляю...
— Ні, синку, вже дев'ять годин і тому всі маленькі дітки мусять спати. Бо хто спить, той росте уві сні швидко-швидко. А Віталик теж хоче швидко-швидко рости, правда?
— Хочу-у... І... гуляти ще хочу.
— І спати, і гуляти одночасно не можна. Ось зараз няня віднесе тебе в ліжечко, ти ляжеш, заплющиш очі і до тебе відразу ж прийде найкращий сон.
— Я . хочу, щоб ти мене віднесла.
— Синку, я — зайнята.
— А я хочу, щоб ти-и...
Мама зітхнула, взяла сина на руки і віднесла його в ліжко.
— Ну, ось... Віталик — хлопчик хороший, він мамочку буде слухати, оченятка заплющить... бай-бай буде.
— Ма-а... заспівай мені... казочку.
— Що ти, синку. Казки не співають, а — розказують.
— А ти — заспівай.
— Не можу, Віталику, мені треба берегти голос.
— Щоб у театрі співати, еге?
— Звичайно. Крім того, я дуже сьогодні стомилася,
— Де ти стомилася?
— У театрі. Я багато-багато співала і тому втомилася. А завтра мені треба рано встати, щоб устигнути на літак. А тобі заспіває няня. Правда ж, наша няня гарно співає?...
— А я хочу, щоб ти-и...
— Мене ти послухаєш завтра.
— По телевізору, еге?
— По телевізору, синку, тільки спи.
... Проснувся Віталик, коли за вікном уже стояв білий-білий день.
— Мамо?? — жахнувся він, що так довго спав. — Ти ще не співала по телевізору?..
Але до ліжка підійшла няня.
— Вставай, Віталику, поснідаємо і підемо гуляти. Поглянь у вікно, яким білим сніжком припорошило наш двір.
— І санки візьмемо?
— І санки.
— А мама де?
— Мама зараз далеко-далеко. Вона полетіла літаком аж у саму столицю.
— А коли мама буде співати по телевізору? — Увечері...
— Хоч би швидше надходив вечір.
Ледве-ледве дочекався Віталик, доки нарешті згас такий довгий-довгий день. І на санках катався, і в сніжки з дітьми грав, і бабу снігову ліпив, і обідав, і спав після обіду, а вечір все не приходив і не приходив.