Выбрать главу

Праведник подякував богу і, не гаючи часу, перевтілився у гусака. Оглянув себе: нічого, хоч і гусак, а — жити можна. Ну, прилетів він на землю й опустився прямісінько у своєму дворі. По хвилі з хижки виходить, значить, його половина.

— Звідки ти, — питає, — прилетів, шановний?

Ну, а шановний, звісно, й розказує, що та як. І радить своїй половині висмикнути у нього золоту пір'їну...

Жінка є жінка... Ах та ох, та — спасибі тобі, дорогий. І пошвидше золоту пір'їну в нього висмикнула.

Ось звідтоді щотижня прилітав праведник до свого сімейства і давав своїй колишній дружині по золотій пір'їні. А вона, значить, продавала її, купляла рис, дещо до рису... Одне слово, зажило сімейство добре. Вже у них є що і їсти, є у що й зодягтися.

А він все літає та літає.

А вона все смикає та смикає з нього пір'я.

Вже у дочок по добрячій скрині на видання припасено, вже й дім новий почала мурувати, а чоловік, як по розкладу, все літає та літає, а жіночка все висмикує та висмикує по золотій пір'їні...

Та апетит, як відомо, з їдою приходить.

От прилетів якось святий чоловік до своєї половини, а вона навіть на «здрасті» його не відповіла, а хутчіше — смик!

Аж три пір'їни.

За один раз.

— Не злиняєш, дорогий, — каже йому, ховаючи те пір'я. — У тебе його ще оно-но стільки, а мені зуби золоті треба вставити, це — раз. Сережки, браслети, кулони там різні — два. Та й золотий ланцюжок не завадить і золота обручка теж... Зрештою, я удова не якогось там ханиги-шарамиги, а — святого праведника.

А коли святий праведник прилетів через тиждень, то дружина мовчки видрала у нього півхвоста і буркнула:

— До наступного тижня!.. Чухрай пошвидше!

«Гарнітур, мабуть, зібралася імпортний купляти, — невесело подумав безхвостий чоловік. — Або ж кольоровий телевізор... Ох-ох... Я хоч і в образі гусака літаю, та все ж безхвостому якось воно не той...».

А ще через тиждень жінка безцеремонно видрала у нього і решту хвоста.

— На шубу з леопарда, — пояснила крізь зуби і, ховаючи золоте пір'я, побажала йому щасливої дороги.

Бачить чоловік, що непереливки, але терпить. Та й що вдієш.

«І навіщо їй стільки золота? — в розпачі думає. — Оно яку вже домину вибахкала, а в середині того добра!.. На два віки вистачить. І дочки забезпечені, і сама вся у золоті та хутрах ходить, а скубе мене й скубе, все лютіше й лютіше... А не одним же багатством живе людина. Є ще крім золота і душа... Ох-ох... Треба з нею поговорити по-сімейному... Мо' схаменеться, скільки того життя лишилося, пора й про спокій подумати».

От прилетів він знову.

— Здрасті... Я хотів би, моя дорога....

А дорога — хап його за крило.

Не встиг чоловік й опам'ятатися, як вона спритно та вправно обскубла його до останньої пір'їни. Навіть пух золотий і той обібрала.

— Щасливої дороги, — радить йому на прощання.

— Куди? — отетерів чоловік.

— А на всі чотири боки, — уточнила те посилання дружина. — Можеш більше не літати. А золото мені знадобиться. Дачу купляю на березі моря, машину. Та й про своє майбутнє треба подумати. Не вік же мені вдовою бути.

Чим би воно скінчилося — невідомо, але, на щастя, втрутився сам Шіва.

— Куди ж ти, нерозумна, обскубла мого святого? — загримів він згори. — Ай-ай-ай!.. Скільки вам разів, дорогі жінки, повторювати: не обскубуйте своїх чоловіків. Принаймні, за один раз. По пір'їні треба висмикувати, ласкаво, ніжно... А ви... Е-ех!..

Гуркнув громом, вогнем сяйнув, дивиться перелякана жінка, а в руках у неї пір'я не золоте, а — звичайне-звичайнісіньке.

Гусяче.

Збагнула вдова, що натворила, та — пізно. І правильно, другим буде наука. Щоб справді не обскубували своїх чоловіків. Принаймні, за один раз..

МОЯ ДРУЖИНА — ВЧИТЕЛЬКА

... Цікавитесь, як це я — інженер-конструктор і раптом на телеконкурсі по веденню домашнього господарства та перше місце посів?.. Дуже просто, дружина у мене вчителька середньої школи. От і навчила... господарювати. Як?..

А ось так.

Приходжу я, приміром, увечері додому. З роботи, звичайно. Дружина, як учора, як позавчора, і, взагалі, як завжди, обіклавшись купами зошитів, горбиться за столом.

Мені вже ті зошити давно в печінках сидять, але я стримуюсь. І навіть досить бадьоро починаю:

— Ну, дорога моя, що будемо вечеряти?

— А будемо вечеряти, дорогий мій... — не відриваючись від столу і не повертаючи до мене голови, бурмотить дружина (а очі її тим часом механічно бігають по рядках у зошиті) — ... будемо вечеряти... Гм... Чим же ми будемо вечеряти?..

— Так, — стримано підтверджую я. — Чим ми будемо вечеряти?