— Да-а... картина, — невідь чому захоплено протягнув він, киваючи на чотири коров'ячі ноги, що були задрані перед ним. — Кіно, можна сказати...
— Вона що... с-серйозно? — перепитав Чорнуха.
— А це ми зараз по медицині перевіримо.
Савка вчасно згадав, що колись, ще в далекій своїй молодості, він трохи навчався на фельдшерських курсах, а тому, енергійно засукавши рукава, заходився смикати потерпілу за хвоста.
— Амба! — поставив він діагноз після хвилинного смикання. — Ніяких ознак жизні!
Але Чорнуха вже прийшов у себе і на кума накотився:
— Чого ти її за хвоста смикаєш? Хіба там ознаки жизні шукають? Ех ти... А ще на фельдшара до війни учився!..
— Дак скільки я там учився? — виправдовував свою некомпетентність Грицай. — Щитай три дні, а на четвертий прилив курси і розігнав усіх викладачів... Ну мене й той... На п'ятий день попросили геть..
— Помовчи, базіко!.. — Чорнуха опустився на коліна, припав вухом до коров'ячих грудей і враз схопився. — Ще трохи дихає. Треба її до тями привести. Може, встане та к чорту піде? І ніхто й не замітить. Ну... давай!..
І почали-вони потерпілу до тями приводити. Грицай передні ноги корові до грудей згинає. Чорнуха задні до живота.
— Р-раз-два-а!..
— Р-раз-два-а!..
Коли це раптом...
А втім, див.
Розділ третій, у якому пояснюється, що Грицай та Чорнуха робили потерпілій
— Людо-о-о-ньки-и-и!!! — як закричить зненацька хтось на всю вулицю. — Ма-а-аньку-у мою ду-уша-ать!!!
І Павло Чорнуха відчув, що зараз доведеться його самого рятувати, бо галасувала господарка збитої корови Олена Завізна.
— Тсссс!!! — зашипів до неї Грицай. — Не душимо твою Маньку, а дихання їй робимо.
— Я-яке?.. — сторопіла Олена.
— Штучне.
Олена об поли руками і знову на всю вулицю:
— Ой, людоньки-и-и!!! То моя Манька вже не дихає?!!
— Та дихає, дихає, — поспішив заспокоїти її Чорнуха. — Тільки ще не дуже... Бо ненароком стукнулась об мої «Жигулі», ну і... шок у неї...
— Який це ще ш-шок?
— Нервенний, — пояснив Грицай, щосили налягаючи грудьми на заляпані кізяками коров'ячі ноги. — По-науковому кажучи, — стрес. Бо вперше у житті твоя Манька «Жигулі» збила з ніг... То їсть, з коліс. От і злякалася нещасна...
— А-а-а... — на високій ноті затягла було Олена, та Манька раптом так дриґнула ногами, що Грицай відлетів у один бік, а Чорнуха в інший, схопилась (чи штучне дихання подіяло, чи сама отямилась?) й, ображено мукаючи, пошкутильгала до свого двору, щоправда на прощання не забувши ляснути Грицая хвостом по щоці.
— А мені за віщо у пику? — закричав Грицай услід потерпілій. — Я, можна сказати, пасажиром у льохковій був. З мене спрос малий. Я навіть у свою майстерню щодня піхтурою чешу!..
Олена руки в круті боки:
— А-а-а!!! Льохкові купляєте та корів з ніг збиваєте?!! У міліцію заявлю!!!
Розділ четвертий, у якому розповідається про тупу сокиру та про дуже нервове потрясіння Маньки
Днів зо два після тієї історії Павло Чорнуха місця собі не знаходив.
«А раптом Олена і справді заявить у міліцію? — терзався подумки. — Заберуть у мене права, ох, заберуть...»
Забігав на розвідку кум Грицай.
— Ну як?.. Тебе ще не посадили? Та не дрейф, куме, не дрейф. Коли треба посадити — посадять, а треба стружку зняти — знімуть. Всьому свій час, — і, підбадьоривши так Чорнуху, ляскав себе по кишені. — У мене тут дещо цілюще є. Може, смикнемо?.. Зігрієш душечку свою.
— А ну тебе!.. Тут і так пече...
— Як хочеш, я на своє добро двічі не запрошую. Гайну до кума Середи, той не відмовиться. — І вже крикнув з вулиці: — А ти свою «Жигулю» чого посеред двору виставив? Доки Олена не вгамується, не мозоль їй машиною очей!
Чорнуха подумав і загнав машину в сарай, ще й двері на замок запер.
— Доїздився, — тільки й мовив дружині. — Чорті що тепер, а не машини випускають. Раз за ворота виїхав і готово!
— А ти жалобу на них, бракоробів, у міліцію напиши! — порадила Степанида.
— Ось не згадуй краще про міліцію!..
Степанида почала було перемивати кісточки «отим, що негодящі льохкові роблять», та Павло не став її слухати, а гайнув до Олени Завізної.
«Відкупне треба дати, — міркував дорогою. — Може, й не заявить тоді в міліцію...»
Олена саме у дворі дрова рубала.