А ще автор знайшов свого часу (і цілком добровільно!) собі дружину.
І, нарешті, автор знайшов море.
Дозволите отут невеличкий (чисто ліричний) відступ.
Одна тітка, почувши про таку незвичайну авторову знахідку, руками сплеснула.
— І ото аж ціле-цілісіньке море знайшов?..
Автор змушений був чесно признатись:
— Так, аж ціле-цілісіньке.
— Везе ж... деяким, — тітка недовірливо глипнула на автора. — А подивишся ж на нього, так ніби нічого й немає в ньому... солідного... А бач...
І зненацька ляснула себе по лобі так, що розігнала на ближньому дереві всіх горобців.
— А-а... Втямила. По блату знайшов!..
Автор змушений був удруге чесно признатися:
— Ні, просто так... Що ж тут мудрого?
— Заливай, заливай, — скептично надула губи тітка. — За так ти й калюжі не знайдеш!..
І все ж автор знайшов море.
Ні, ні, автор зовсім не брав зобов'язання: знайти в такому-то році 1 (одне) море.
Не було такого, автор знайшов море зовсім випадково.
Тут дехто може, наприклад, запитати:
— Та чи ж море — це загублені ключі, що його можна знайти?
Тоді — слухайте.
Живе автор на колишньому Лоцманському масиві міста Дніпропетровська (тепер масив Перемога). Це, щоб ви знали, між Дніпром з одного боку і селом Лоцманською Кам'янкою попід горою з другого.
Поселяючись на тому масиві, автор і гадки не мав, що селиться він на морському дні. Щоправда, те море востаннє хлюпотіло тут своїми хвилями ще задовго до авторового переїзду в район Лоцманської Кам'янки.
І ще одне: цього моря (котре зовсім випадково і просто так знайшов автор) не шукайте на географічних картах, бо його там немає. А немає по тій поважній причині, що море зникло ще тоді, коли на молодій Землі не було ані географічних карт, ані самих географів! По цій причині море, на жаль, не потрапило і в чотиритомну «Радянську енциклопедію історії України», котра почала виходити значно пізніше.
Коротше: море голубіло тут 40-45 мільйонів років тому.
Жили в тому морі (вірніше, розбійничали) гігантські акули (на сьогодні, звісно, вимерлі, але зуб однієї такої хижачки лежить в автора на столі. І це добре, що не автор потрапив на зуб, а зуб потрапив до автора. Сам же автор потрапляв на зуб хіба що критикам, а то такі, що... Але — не буду, більше не буду!).
А ще водилися молюски.
Всі вони, як правило, з премудрими і звучними латинськими назвами: гліцемерус лунулатус, цертіум гравіс, турітела, плевротомарія, хама... Незважаючи на такі симпатичні назви, від молюсків уціліли лише самі черепашки.
Щоправда, назви черепашки не самі собі попридумували (невідомо, чи знали вони взагалі латину). Це їх учені так охрестили! А як учені дізналися, що в оцій ось черепашці жив-квартирував молюсок туритела, а в оцій, приміром, гліцемерус лунулатус — бог його знає!
Глава друга, у якій розповідається про те, як автор натрапив на загадкові черепашки з латинськими назвами, але за браком знань автору довелося (щоправда, вже у наступних главах) звертатися до ерудованого спеціаліста
Кажуть, що ниточка завжди приведе до клубочка. Так- ось роль ниточки (або, якщо притягти на поміч давніх греків, що зараз модно — ерудиція ж! — то це буде аріаднина нитка), так ось роль цієї нитки в даній історії виконали черепашки.
Вони й вивели автора на слід зниклого прапрапра-пра... моря.
Ось як це було.
Автор повіз свого сина в Чаплинський кар'єр, щоб показати малому, як добувається каміння. За чашею кар'єра громадились еверести відвалів, які вийняли потужні екскаватори з глибини 10-15 метрів, а вивезли їх за кар'єр уже «КрАЗи».
Проходячи мимо тих відвалів, авторів син (таке цікаве хлоп'я, ні хвилини не можна самого лишати, обов'язково щось утне!), так ось малий і побачив в одному місці химернуваті черепашки.
— Морські, — сказав він після глибоких роздумів, але, будучи не спеціалістом з питань палеонтології (він ходив тоді в другий клас звичайної середньої школи), не зміг розібратися, яка черепашка належить молюскові турителі, а яка, приміром, плевротомарії.
І все ж, якусь хвилину зосереджено посопівши, він вперто повторив:
— Морські!
На які знання опирався син — невідомо. Та й власного досвіду у вивченні морських молюсків у нього, ясна річ, не було ніякого. І все ж він повторював оте: «Морські!.. Морські!..» досить упевнено. А устами малого, як відомо, глаголить істина.
Автор змушений був озирнутися і задати своєму синові цілком логічне запитання: