Ну, приїхав товариш із міністерства, милий такий, симпатичний чоловік, інтелігентний, вихований... Анатолій Карпович познайомив його з дружиною, за стіл сіли. Дружина ластівкою щебече, Анатолій Карпович зі свого боку соловейком витьохкує — благодать. Мир. Щастя. Благополуччя... Ну, посиділи вони, як і годиться при зустрічі, нагомонілися... Пора вже й спати. Гостя у залі вклали, а самі в спальню пішли. Дружина в халат закуталась і на ліжко під ковдру, а чоловік щось там на підлозі послав, теж ліг.
Мовчать, сопуть.
Вона й каже:
— Я довго не витримаю грати роль закоханої дружини. Я вас ненавиджу!..
А він їй так люб'язно:
— Я вас теж ненавиджу, але — тссс!.. Так треба. Потерпіть день чи два...
Ну, обмінялися вони ввічливими словечками, коли це чують — гість у залі встав... Як схопиться тут Анатолій Карпович, постіль свою під ліжко, а сам до дружини в ліжко, під спільну ковдру.
А вона як зашипить:
— К-куди ви лізете?!. Ми з вами — чужі люди, щоб під однією ковдрою спати. Я вас, — шипить, — ненавиджу!
А він теж їй шипить:
— Чужі не чужі, а доведеться під однією ковдрою поспати ніч-другу. Не дай боже товариш якось замітить, що нарізно спимо — все пропало...
Правда, примусила вона його одягтися, Анатолій Карпович слухняно одягнувся і навіть галстук пов'язав. І ліг до неї під колишню спільну ковдру.
Отож сплять вони в однім ліжку ніч, другу, а товариш із міністерства гостює у них та гостює. Навіть у своє високопоставлене відомство не поспішає. Вдень він зайнятий, а на вечір до них повертається. А їм і далі доводиться грати роль люблячого подружжя. Вона, як і перше, ластівкою щебече: «Толя... Толічок... Дорогий мій...», він соловейком заливається: «Алла... Аллочка... Дорога моя...» Та одне одного в щічки — чмок-чмок... Як голубів пара. А усмішки... Що за зразково-медові усмішки квітли на їхніх райдужних обличчях! Хоч на показову виставку передових сімейств їх відправляй.
Гість ними не намилується.
«Ах, — каже, — вам тільки позаздрити можна! У вас така любов. Двадцять літ живете разом, а наче вчора побралися. Наче у вас медовий місяць...»
І живе той товариш у них та живе. Справ у нього багато зібралося чи що? А вони й далі сплять удвох в однім ліжку. Правда, Анатолій Карпович галстука на ніч не зав'язує, а ще по якомусь там часі й одягатися перестав. І вона теж у халат більше не кутається...» Жарко, — каже, — під ковдрою та у халаті...» І так вони щебечуть тихо та мирно: «Толя... Толічок... Дорогий мій...» «Алла... Аллочка... Дорога моя...» Правда, вона застерігає його: «Це я тренуюсь, щоб із ролі не вийти». Він їй тією ж монетою віддячує...
Ну, грали вони свої ролі, грали та й — догралися. Знову зійшлися. Прямо, як медовий місяць у них... Тільки гість їм уже почав заважати. А він, ніби відчув, що вже зайвий, за портфель і відкланюється... Зоставайтеся, мовляв, щасливі, я вже своє зробив, мушу відчалювати...
Отож поїхав гість, а вони — Анатолій та Алла — знову живуть собі та живуть. Глянути на них любо.
А ви кажете, що немає значення, де товариш працює. Гай-гай, що не говоріть, а дуже вигідно мати товариша із міністерства!
НАЙСПРАВЖНІСІНЬКИЙ РИЦАР
Антиісторична історія
Як свідчить одна маловідома хроніка маловідомого Августина Цікавого (том третій, стор. 389), у часи середньовіччя найпопулярнішим серед знатних рицарів був традиційний щорічний турнір «Ану ж бо, рицарі!..»
За умовами того турніру кожен претендент на перше місце (себто на звання «найсправжнісінький рицар») мав викласти якусь одну, правдиву, але найдраматичнішу історію про те, як у найкритичнішій ситуації, коли вже, здавалося, не було та й не могло бути іншого виходу, його порятував рицарський обладунок.
Ось як переповідає Августин Цікавий про один із таких традиційних щорічних турнірів.
Виходить у коло хоробрий та знатний рицар, увесь закутий у залізо, і починає страшним голосом розказувати страшну історію про те, як в одній з гарячих битв на нього напало аж дванадцять чужинських рицарів.
І були ті чужинські велети з ніг до голови закуті в залізо.
І почалася нерівна битва одного проти дванадцяти. Завмерли слухачі... Завмерло жюрі...
І розказує рицар з усіма подробицями (ой, жахливими подробицями!), як дванадцять мечів рубали його з усіх боків і який страшний грім та дзенькіт стояли тоді на полі бою...