— Так. До всього ж я сам готую страви і не вважаю це за щось образливе. Моя майбутня дружина буде звільнена від кухні, ванни і всього іншого, що ви називаєте прозою життя.
«Боже мій, яке щастя!.. — подумала вона, все ще не вірячи почутому. — Ось він... ідеальний чоловік, мрія усіх жінок. І він уже мій... майже мій...»
Вона була така щаслива, що від повноти щастя їй захотілося навіть трохи пококетувати.
— Ах!... — манірно протягла вона. — Просто не віриться, що у вас немає бодай дрібного недоліка. Адже в кожного мужчини обов'язково є якась вада. Чи в характері, чи у звичках.
— Я позбавлений недоліків, — просто, без хизування відповів він. — Це єдине, чого в мене немає. Адже я — робот.
— Тобто ви хотіли сказати, що вас звати Робер-том? — не збагнула вона.
— Ні, я не Роберт„ а — робот, — все тим же рівним, добре поставленим голосом мовив гість. — Тільки робот не механічний, а — біологічний. Я — точна копія людини і не відрізняюсь від неї ні на йоту. Щоправда, справжньою людиною я все ж не можу стати.
— Чому?
— Хоча б тому, що в мене — завдяки закладеній програмі — немає недоліків і характер мій вивірений до мікрона. Я — ідеальний мужчина. Навіть зі знаком якості. А ідеальні бувають тільки роботи, а не справжні люди.
Вона хоч і знала, що біологічні роботи такі ж люди, як і всі, лишень штучного походження та більш досконалі, бо позбавлені тих чи інших вад справжніх людей, але якось не могла в те повірити, не могла те збагнути.
— Невже ви навіть голосу ніколи не підвищуєте?
— У мене голос запрограмований до певного тону.
— Гм... А нерви?
— Я позбавлений нервів і тому завжди стриманий, емоції ж мої тільки позитивні, настрій завжди один і той же: спокійний і врівноважений.
— Н-ну... добре, — вона все ще шукала бодай крихітну тріщину в його зразковій броні. — А коли, скажімо, ваша майбутня супутниця буде нервувати?
На спокійному і вродливому обличчі не ворухнулася жодна рисочка.
— Це мені байдуже. На жіночі капризи чи примхи я відповідаю музикальним свистом.
Вона хотіла сказати: «Голубе, тобі доведеться зі мною все життя свистіти», але стрималась.
— Який ви... незвичайний.
— Я — серійного виробництва! — скромно сказав він. — Але в мені втілена віковічна мрія жінок про зразкового чоловіка.
— Так, ви наша мрія, — згодилась вона, але говорити далі чомусь їй не хотілося.
Помовчали.
Хоча ще було тільки за полудень, але в кімнатах раптом почало хутко сутеніти.
Вона встала і підійшла до вікна. З-за Дніпра наповзали хмари, на обрії шугали бузкові блискавиці... Зненацька розкотисто, ніби над головою, трахнув грім, і вона тихо ойкнула... Він у кріслі навіть не ворухнувся.
«У нього ж немає нервів, — подумала вона розчаровано. — Хіба з таким чоловіком коли-небудь погиркаєш в смак?..»
За вікном залопотіло, пустився дружний рясний дощ, і на асфальті вмить з'явилися блискучі калюжі... Злива була теплою, бо діти зграйками бігали під дощем, стрибали через калюжі і — мокрі-мокрісінькі — верещали від задоволення!
— А ви дощ... любите?.. — запитала вона не обертаючись.
— Ні, я. не люблю, коли з неба ллється багато води.
— Гм... Ви, мабуть, простуджуєтесь?
— Я не знаю, що таке простуда і що таке взагалі хвороби, — відповів він і вмовк, чекаючи її подальших запитань.
А вона на якусь мить забула про нього.
Дощ все лопотів і лопотів, сміялися й галасували мокрі діти в дворі, а за Дніпром, де вже виглянуло сонце, заграла веселка. І зненацька вона відчула, що їй теж хочеться побігати босій під оцим теплим літнім дощем.... І стрибати через калюжі. І бродити в калюжах. І щоб плаття на ній було мокрим і щоб липло до стегон, а волосся щоб прилипало до обличчя... А ще хотілося їй, щоб поруч неї бігав із закачаними холошами її чоловік... Ні, не ідеальний, а звичайний-звичайнісінький і без знань іноземних мов... Хай навіть із вадами, але щоб обов'язково з нервами.
І ще їй захотілося, щоб він... простудився. Ну, не дуже, а так... трохи... І щоб вона його вклала у постіль, а він щоб вередував... Так, злегка... А вона б напувала його од простуди чаєм з калиною і розказувала б йому казочку... Про ідеального чоловіка без єдиної — боже мій, який жах! — без єдиної вади. І вони б сміялися удвох. І вона б казала йому:
«Правда ж, що це неймовірно: ідеальний чоловік?..»
«Міф, — згодився б він. — Всі ми звичайні, прості. Земні».
А напоївши чаєм, вона б закутала його в теплу ковдру сіла б поруч на ліжку і питалася б: «Ну як?.. Тобі вже краще?..»
— А може, ви все ж таки простуджуєтесь? — як і перше не обертаючись, запитала вона і в голосі її прозвучала ледь прихована досада.