Дев’ятого грудня я прибув в Осло, а вже наступного дня – чудового сонячного дня – сидів на церемонії вручення премії. У широкі вікна мерії було добре видно порт, де майже двадцять один рік тому я з дружиною сидів, дивлячись на замерзле море, поїдаючи креветки, яких щойно доставили на рибальських кораблях. Я думав про тривалу подорож з того порту в цю залу, але спогади про минуле урвалися звуками сурем, які вітали прибуття королеви та королівської родини. Організаційний комітет вручив премію, Ширін Ебаді виголосила яскраву промову, в якій засудила застосування терору як виправдання для створення світової поліційної держави.
Уночі на концерті на честь лауреатки премії Катрін Зета-Джонс оголосила, що буде прочитано мій текст. Тієї миті я натиснув на кнопку на мобілці, телефонний дзвінок пролунав у старому млині (про все було домовлено заздалегідь), і моя дружина приєдналася до мене, слухаючи голос Майкла Дугласа, що читав мої слова.
Далі наводжу текст, який я написав – і який, думаю, має стосунок до всіх тих, хто бореться за те, щоб наш світ був кращим.
Поет Румі сказав: життя схоже на той випадок, коли цар посилає тебе у якусь країну з певною метою. Ти йдеш і робиш сотню речей, але якщо не робиш того, що було велено зробити, вважай, ти не зробив нічого.
Жінці, яка розуміла свою мету.
Жінці,
яка дивилася на дорогу перед очима й розуміла, що пройти її буде важко.
Жінці,
яка не намагалася зменшити ці труднощі; навпаки – помічала їх і робила видимими.
Жінці,
яка допомагала почути себе менш самотніми тих, хто так себе почував, яка годувала тих, хто терпів голод і спрагу справедливості, яка домагалася, щоб гнобитель почував себе так само погано, як і пригноблений.
Жінці,
яка завжди тримає свої двері відчиненими, свої руки в роботі, свої ноги в русі.
Жінці,
яка є уособленням віршів іншого перського поета, Хафіза, коли каже: навіть сім тисяч років радості не можуть виправдати сім днів репресій.
Жінці, яка перебуває тут сьогодні ввечері:
нехай кожен із нас буде схожий на неї,
нехай вона стане прикладом для багатьох,
нехай вона матиме перед собою ще багато важких днів, щоб могла завершити свою справу. І тоді наступні покоління знаходитимуть значення слова «несправедливість» лише в словниках, і ніколи в житті людей.
Нехай її хода буде повільною,
бо її ритм – це ритм змін.
А зміни, справжні зміни, завжди забирають багато часу для того, щоб відбутися.
Один чоловік повернувся з Марокко
Один чоловік повернувся з Марокко й розповів мені цікаву історію про те, як деякі племена, що живуть у пустелі, розуміють прабатьківський гріх.
Єва прогулювалася в Едемському саду, коли до неї наблизився Змій.
– З’їж оте яблуко, – сказав він.
Єва, навчена Богом, відмовилася.
– З’їж оте яблуко, – наполягав Змій, – бо тобі треба стати гарнішою для свого чоловіка.
– Я цього не потребую, – відповіла Єва. – Бо він не має інших жінок, крім мене.
Змій засміявся.
– Звичайно, він їх має.
А що Єва йому не повірила, він повів її на вершину пагорба, де був колодязь.
– Вона в отій печері. Адам заховав її там.
Єва нахилилася на колодязем і побачила у воді колодязя гарну жінку. Вона відразу з’їла яблуко, яке запропонував їй Змій.
Те саме марокканське плем’я має легенду, що в Рай потрапить лише той, хто впізнає своє віддзеркалення в колодязі й не злякається самого себе.
Мій похорон
У лондонському готелі мене навідав журналіст із газети «Мейл-он-санді» і поставив мені просте запитання: якби я сьогодні помер, яким би я хотів побачити свій похорон?
Сказати правду, думка про смерть супроводжує мене завжди від 1986 року, коли я здійснив паломництво до Сантьяго-де-Кампостели. Раніше думка про те, що все може одного дня закінчитися, була для мене страхітливою, але на одному з етапів свого паломництва я вдався до експерименту, який полягав у тому, щоб пережити відчуття, ніби мене ховають живцем. Цей експеримент справив на мене таке враження, що я цілком утратив страх і став дивитися на смерть як на добру подругу кожного з моїх днів, що завжди сидить поруч мене, кажучи: «Я тебе заберу, й ти не знаєш коли – тому намагайся жити, не гаючи ані миті».