Тепер я ніколи не залишаю на завтра те, що можу зробити сьогодні – включно з хвилинами веселощів, зобов’язаннями, яких вимагає від мене робота, вибаченнями, коли я почуваю, що когось образив, сприйняттям цієї миті так, ніби це остання хвилина в моєму житті. Я можу пригадати кілька випадків, коли відчув запах смерті: той далекий день 1974 року в Атерро ду Фламенго (Ріо-де-Жанейро), коли таксі, в якому я їхав, зупинив інший автомобіль і група ополченців вискочили з нього зі зброєю в руках, надягли мені на голову каптур, і хоч вони й пообіцяли, що зі мною буде все гаразд, я був переконаний, що стану ще однією жертвою військового режиму, які тоді безслідно зникали.
Або коли в серпні 1989 року я заблукав під час сходження в Піренеях. Я дивився на голі вершини, не вкриті ані снігом, ані рослинністю, думав, що в мене не стане сил повернутися назад, і дійшов висновку, що мій труп знайдуть лише наступного літа. Але зрештою, проблукавши багато годин, я натрапив на стежку, яка привела мене до загубленого в горах села.
Журналіст із «Мейл-он-санді» наполягав: але яким я хотів би бачити свій похорон? Проте, згідно з моїм заповітом, ніякого похорону не буде. Я заповів, щоб моє тіло спалили в крематорії, й дружина розвіяла мій попіл над місцем, яке називається Ель-Себрейро, в Іспанії, де я колись знайшов меч. Мої неопубліковані рукописи видаватися не будуть (мене лякає кількість «посмертних творів» та валіз із текстами, якими володіють спадкоємці митців і без жодних докорів сумління публікують їх, щоб заробити бодай трохи грошей; якщо письменник не хотів чогось публікувати, поки був живий, то чому ми не повинні шанувати його інтимну стриманість?) Меч, який я знайшов на дорозі до Сантьяго-де-Кампостели, вкинуть у море, тобто повернуть туди, звідки він прийшов. А мої гроші за авторські права, які виплачуватимуться протягом сімдесяти років, дістануться фондові, який я заснував.
«А як же ваша епітафія?» – наполягав журналіст. Адже якщо мене спалять, то я не матиму каменя з написом, а мій попіл розвіє вітер. Але якщо йдеться про посмертну фразу, то я обрав би таку: «Він помер ще тоді, коли був живий». Вона може здатися безглуздою, але я знаю багато людей, які перестали жити, хоч іще працювали, їли, й виконували свої суспільні зобов’язання. Усе це вони робили цілком автоматично, не розуміючи, які магічні хвилини дарує їм кожен день, не зупиняючись, щоб подумати про чудо життя, не розуміючи, що наступна хвилина може бути їхньою останньою на поверхні Землі.
Коли журналіст попрощався й пішов, я сів за комп’ютер і вирішив написати цей есей. Я знаю, що ніхто не любить думати на цю тему, але я відчуваю свій обов’язок перед читачами: заохотити їх до роздумів про важливі події нашого існування. А смерть, либонь, найважливіша з них. Ми наближаємося до неї, ніколи не знаємо, коли вона нас забере, а проте повинні дивитися навкруг себе, дякувати їй за кожну хвилину, але дякувати їй також за те, що вона примушує нас думати про кожен вчинок, який ми здійснюємо, або відмовляємося здійснити.
І нам слід відмовитися робити те, що перетворює нас на живих мерців, і йти на будь-який ризик, намагаючись реалізувати свої мрії.
Бо хочемо ми цього чи не хочемо, а янгол смерті чекає на нас.
Латаючи павутину
У Нью-Йорку я п’ю ввечері чай із досить оригінальною художницею, що працює в банку на Уолл-стрит. Одного дня їй наснився сон: вона повинна побувати в дванадцятьох місцях світу, намалювавши там картину або вирізьбивши скульптуру, що символізували б ті місця.
Вона вже виконала чотири з тих робіт. Показала мені фотографію однієї з них: скульптуру індіанця в одній із каліфорнійських печер. Виконуючи замовлення свого сну, вона й далі працює в банку, заробляючи гроші на реалізацію своїх проектів.
Я запитав у неї, навіщо вона це робить.
– Щоб утримувати світ у стані рівноваги, – відповіла вона. – Це може видатися дурницею, але існує якась тонка річ, що всіх нас єднає і яку ми можемо поліпшити або погіршити, мірою того, як ми діємо. Ми можемо багато чого врятувати або зруйнувати своїми вчинками, що іноді здаються абсолютно марними.
Можливо, моє сновидіння було безглуздим, але я не хочу ризикувати, знехтувавши його: дивлюся на взаємини між людьми як на неосяжну мережу тонкої павутини. Своєю працею я намагаюся залатати дірки, що в ній утворюються.