Господи, наділяй нас завжди ентузіазмом, бо Ентузіазм – це спосіб молитися. Він нас поєднує на Небесах і на Землі, поєднує дорослих і дітей і навчає нас, що бажання важливе й заслуговує на наші зусилля. Він стверджує, що все можливе, коли ми цілком віддамося тому, що робимо. І щоб це стало можливим.
Господи, захисти нас, бо Життя – єдиний спосіб, яким ми здійснюємо Твоє чудо. Нехай земля й далі перетворює зерно на пшеницю і хай ми й далі перетворюватимемо пшеницю на хліб. І це стане можливим тільки тоді, коли ми збережемо Любов – тому ніколи не залишай нас самотніми. Даруй нам завжди Твоє товариство і товариство чоловіків і жінок, які сумніваються, діють, мріють, наповнюються ентузіазмом і живуть так, ніби присвячують кожен день Твоїй славі.
Амінь.
Копакабана, Ріо-де-Жанейро
Ми з дружиною зустріли її на розі вулиці Константе Рамос і Копакабани. Вона мала років шістдесят, пересувалася на інвалідному візку, проштовхуючись крізь густий натовп. Моя дружина запропонувала їй допомогу. Вона відповіла згодою і попросила, щоб ми відвезли її на вулицю Санта-Клара.
На її візку висіли кілька пластикових торбин. Дорогою вона нам розповіла, що тут усі її пожитки; вона спить під навісами й живе з чужої доброчинності.
Ми привезли її на вказане місце. Там перебували ще кілька жебраків. Жінка дістала з однієї з пластикових торбин два пакети молока тривалого зберігання, й віддала їх групі.
– Мені дають милостиню, я теж повинна давати милостиню іншим, – пояснила вона нам.
Прожити свою легенду
За моїм припущенням, кожну сторінку цієї книжки можна прочитати приблизно за три хвилини. Нехай і так: але за статистикою, в цей проміжок часу помирають триста людей і шістсот двадцять народжуються.
Мені, либонь, знадобиться півгодини, щоб написати її: я сиджу за комп’ютером, обклавшись книжками, з ідеями в голові, а по вулиці їздять машини. Усе видається абсолютно нормальним навколо мене; а проте протягом цих тридцятьох хвилин три тисячі людей помирають, а шість тисяч двісті уперше розплющують очі на світло дня.
Де ж перебувають ці тисячі родин, які щойно почали плакати, втративши рідну людину, або радіти з появою сина, онука, брата?
Я зупиняюся й поринаю в короткі роздуми: можливо, багато з цих смертей настали внаслідок тривалої й болісної хвороби, а деяким полегшив прощання зі світом янгол, який прилетів забрати їх. І не випадає сумніватися, що сотні дітей, які щойно народилися, будуть покинуті в першу хвилину й перейдуть у статистику смерті, перш ніж я встигну закінчити цей текст.
Отакої. Ніби випадково потрапили мені на очі ці цифри – й ось тепер я відчуваю ці втрати й ці зустрічі, ці усмішки і ці сльози. Скільки людей залишають цей світ самі-одні у своїх помешканнях, і ніхто не знає, що з ними відбувається? Скільки нишком народжуються, і їх залишають під дверима притулків або монастирів?
Я поринаю в роздуми: я вже став частиною статистики народжень, а одного дня мене запишуть і в статистику смертей. Ну й нехай: я цілком усвідомлюю, що маю померти. Після паломництва в Сантьяго-де-Кампостелу, я зрозумів, що – хоч життя й триває, й ми всі вічні – це існування одного дня закінчиться.
Люди дуже мало думають про смерть. Вони наповнюють своє життя всілякими дурницями, відкладають на потім важливе, намагаються обминути істотне. Не ризикують, бо вважають, що це небезпечно. Вимагають багато, а коли настає пора діяти, то ховаються в кущі. Ми любимо, щоб усе змінювалося, але самі змінюватися не хочемо.
Якби люди трохи більше думали про смерть, вони ніколи не забували б про необхідний дзвінок. Вони поводилися б трохи безумніше. Не боялися б завершення свого нинішнього втілення – бо не варт боятися того, що неминуче станеться.
Індіанці кажуть: «Сьогоднішній день нічим не гірший за інші, аби покинути цей світ». А один чаклун якось сказав: «Смерть завжди сидить поруч мене. Тому, коли мені необхідно зробити щось важливе, вона дає мені необхідні для цього силу та мужність».
Сподіваюся, що ти, читачу, дочитав цей есей до кінця. Було б дурницею лякатися статистики, бо всі ми, рано або пізно, помремо. І лише той, хто це розуміє, готовий жити.
Важливість кота для медитації
Написавши «Вероніка вирішує померти», книжку про божевілля, я відчув потребу поцікавитися, скільки справ, які ми робимо, накидає нам необхідність, а скільки – абсурд? Чому ми вдягаємо краватку? Чому стрілки годинника обертаються в напрямку обертання стрілок годинника? Якщо ми живемо в десятинній системі, чому доба складається з двадцяти чотирьох годин по шістдесят хвилин кожна?