Вінісіус де Мораес справді блискучий поет. Згадуючи про Гертруду Штайн у своїй поемі «Троянда є трояндою й більш нічим» він говорить лише, що треба співати. Він не дає пояснень, виправдань, не застосовує метафор. Коли мене обирали до Бразильської академії, то виконуючи ритуал зустрічей із її членами я почув від академіка Жозе Монтелло такі слова: «Кожна людина повинна йти по дорозі, яка проходить через її село».
Чому? Що існує на цій дорозі?
Яка сила штовхає нас далеко від комфорту того, що нам знайоме, змагатися з викликами, навіть знаючи, що слава світу триває недовго?
Думаю, цей імпульс називається: пошуки сенсу життя.
Протягом багатьох років я шукав у книжках, у мистецтві, в науці, на небезпечних або зручних дорогах, які я долав, остаточну відповідь на це запитання. Я знаходив їх багато, деякі переконували мене протягом багатьох років, інші не витримували навіть одного дня аналізу. Але жодна з них не була достатньо сильною, щоб тепер я міг сказати: сенс життя полягає ось у чому.
Сьогодні я переконаний: таку відповідь ми ніколи не знайдемо в цьому житті, хоч у фіналі, в ту мить, коли ми знову постанемо перед Творцем, ми згадаємо про кожну нагоду, яка нам пропонувалася – й була прийнята або відкинута.
У проповіді 1890 року пастор Генрі Драммонд говорить про зустріч із Творцем:
У цю мить великим запитанням людського створіння не буде: «Як я жив?»
Воно звучатиме інакше:
«Як я любив?»
Фінальним випробуванням кожного пошуку будуть розміри нашої Любові. Нам не буде зараховано ані те, що ми робили, ані те, у що вірили, ані те, чого ми досягли.
Ніщо з цього не матиме для нас ваги, крім того, як ми любили ближнього. Про помилки, яких ми припускалися, ніхто навіть не згадає. Нас судитимуть не за зло, якого ми накоїли, а за добро, якого ми не зробили. Бо утримувати Любов у собі означає виступити проти Святого Духа, це є доказом, що ми ніколи його не знали, що Він любив нас марно.
Любов світу є нетривалою, і не вона дає нам вимір нашого життя, а вибір, який ми робимо: бути вірним нашій Персональній Легенді, вірити в наші утопії й боротися за них. Ми протагоністи наших існувань і в багатьох випадках є анонімними героями, які залишають по собі помітний слід.
В одній японській легенді розповідається, що один чернець, зачарований красою китайської книги «Тао-те-кінг», вирішив зібрати гроші, щоб перекласти ці вірші рідною мовою й опублікувати їх. Для цього йому знадобилося десять років.
А тим часом на його країну напала пошесть, і чернець вирішив використати гроші для того, щоб полегшити страждання хворих. Та коли все минуло, він знову почав збирати кошти на публікацію книги; та минуло десять років і коли він готувався надрукувати книжку, потужне цунамі зруйнувало оселі сотень людей.
Чернець використав свої гроші на відбудову осель для тих, хто втратив усе. Минуло ще десять років, він знову назбирав грошей і нарешті японський народ зміг прочитати «Тао-те-кінг».
Люди мудрі кажуть, що насправді чернець здійснив три видання книги: два невидимі й одне надруковане. Він вірив у свою утопію, витримав тяжку битву, зберіг віру у свою мету й при цьому не втратив любові до свого ближнього. Хай буде так із кожним із нас: іноді книжки невидимі, народжені з любові до подібних до себе, є не менш важливими, аніж ті, які стоять на полицях наших бібліотек.
Милосердя під загрозою
Якийсь час тому моя дружина допомогла швейцарському туристу в Іпанемі[3], який пожалівся, що його пограбували малолітні злочинці. Дуже поганою португальською мовою він розповів, що залишився без паспорта, грошей і не мав де заночувати.
Моя дружина купила йому сніданок, дала достатньо грошей, щоб він міг оселитися на одну ніч у готелі, сконтактувалася з його посольством і пішла. Через кілька днів одна зі столичних газет написала, що «швейцарський турист» був насправді шахраєм, що зображував акцент, якого в нього не було, й зловживав довірою людей, які любили Ріо й намагалися стерти той негативний образ про нашу столицю, що склався у світі – справедливо чи несправедливо.
Прочитавши це повідомлення, моя дружина тільки й сказала:
– Це не той випадок, який відіб’є в мене охоту допомагати людям.
Її коментар примусив мене пригадати історію про мудреця, який одного вечора прибув у місто Акбар. Люди не надали якогось особливого значення його візиту, а його наука не зацікавила населення. Через якийсь час він став мотивом глузів та іронії жителів міста.