9) Мандрівка – це авантюра. Генрі Міллер сказав, що набагато важливіше відкрити церкву, про яку ніхто тобі не розповідав, аніж поїхати до Рима й виконати обов’язок відвідати Сикстинську капелу, де двісті тисяч туристів кричатимуть тобі у вуха. Відвідай Сикстинську капелу також, але спершу поблукай вулицями та провулками, відчуй свободу знаходити невідоме; ти натрапиш на таке, і воно – поза всяким сумнівом – змінить усе твоє життя.
Казка
Марія Емілія Вос, прочанка, що відвідала Сантьяго-де-Кампостелу, розповіла таку історію.
Десь близько 250 року до Різдва Христового у Давньому Китаї принц із династії Цинь готувався до коронації імператором; проте раніше, згідно із законом, він мусив одружитися.
Позаяк ішлося про те, щоб обрати наступну імператрицю, принц мав зустріти таку дівчину, якій він міг би беззастережно довіряти. За порадою одного мудреця, він вирішив скликати всіх дівчат царства, щоб обрати з них найдостойнішу.
Стара жінка, яка багато років служила в палаці, почувши розповіді про близькі збори дівчат, дуже засмутилася, бо її дочка таємно кохала принца.
Повернувшись додому й розповівши про це дівчині, вона перелякалася, почувши, що та також хоче піти на ті збори.
Стара служниця була в розпачі.
– Дочко моя, що ти там робитимеш? Там зберуться найгарніші та найбагатші дівчата двору. Викинь з голови цю дурну думку! Я знаю, що ти страждаєш, але не перетворюй своє страждання на божевілля!
А дочка їй відповіла:
– Моя люба мамо, я не страждаю і не хочу збожеволіти. Я знаю, що принц мене ніколи не обере, але можливість побути бодай кілька хвилин у його присутності робить мене щасливою – хоч я і знаю, що моя доля буде іншою.
Коли ввечері дочка служниці прийшла до палацу там уже були всі найгарніші дівчата в найгарніших сукнях із найгарнішими прикрасами й готові на все, аби скористатися запропонованою їм можливістю.
Оточений своїм почтом принц оголосив випробування:
– Я дам кожній із вас насінину. Та, яка за півроку виростить із неї найгарнішу квітку стане майбутньою імператрицею Китаю.
Дівчина взяла свою насінину, посадила її у вазон, а що вона не мала великого досвіду в садівництві, то розпушувала землю з великим терпінням і ніжністю, бо думала, що якщо краса квітки залежатиме від сили її кохання, то їй нема чого боятися за результат.
Минули три місяці й у вазоні нічого не проросло. Дівчина робила все від неї залежне, радилася із садівниками й селянами, які розповідали їй про різні способи вирощування квітів, проте не домоглася жодного результату. З кожним днем вона все більше віддалялася від своєї мрії, хоч її кохання було таким самим палким, як і раніше.
Зрештою півроку минуло, а в її вазоні нічого не виросло. Навіть знаючи, що їй нема чого показати, вона усвідомлювала, скільки докладала зусиль і бажання протягом того часу й повідомила матері, що піде до палацу на призначену зустріч. Вона розуміла, що це буде її остання зустріч із коханим і нізащо у світі не відмовилася б від неї.
Настав день нової аудієнції. Дівчина прийшла зі своїм вазоном без рослини й побачила, що всі інші претендентки досягли чудових результатів. Кожна принесла прекрасну квітку найрозмаїтіших кольорів і форм.
Нарешті настала сподівана хвилина: принц увійшов до зали й оглянув квітку кожної претендентки з великою увагою. Оглянувши всіх, він оголосив результат – вказав на дочку служниці як свою майбутню дружину.
Усі присутні запротестували – мовляв, він обрав дівчину, яка нічого не змогла виростити.
І тоді принц спокійно пояснив причину свого вибору.
– Ця дівчина єдина виростила квітку, яка зробила її гідною стати імператрицею: квітку чесності. Усі насінини, що їх я вам дав, були безплідними, й ніяк не могли прорости.
Найвідоміший із бразильських письменників
Я опублікував власним коштом книжку під назвою «Архіви пекла» (якою дуже пишаюся і якщо її тепер немає в книгарнях, то лише тому, що я ніяк не зберуся підготувати її перевидання). Усі ми знаємо, як важко опублікувати книжку, але існує ще більша проблема: домогтися, щоб її продавали в кожній книгарні. Щотижня моя дружина відвідувала книгарні в одній частині міста, а я робив те саме в другій.
Саме під час однієї з таких подорожей із кількома примірниками моєї книжки під рукою вона перетинала авеніду Копакабана й побачила на протилежному боці вулиці Жоржі Амаду й Зелію Ґаттаї. Не довго думаючи, вона підійшла до них і сказала, що її чоловік – письменник. Жоржі і Зелія (до яких, либонь мало не щодня підходили люди з такими словами), поставилися до неї дуже приязно, запросили на каву, попросили в неї примірник моєї книжки, а на прощання побажали, щоб усе склалося добре в моїй літературній кар’єрі.