– Ти збожеволіла! – сказав я, коли вона повернулася додому. – Невже ти не розумієш, що він найвідоміший бразильський письменник?
– Саме тому я й підійшла до нього, – сказала вона. – Той, хто досяг таких вершин у творчості, повинен мати добре серце.
Кристина добрала найточніші слова: добре серце. І Жоржі, бразильський письменник, найвідоміший за кордоном, був (і є) головним критерієм процесів, що відбувалися в нашій літературі.
Проте одного дня «Алхімік», написаний іншим бразилійцем, увійшов до списку книжок, які найбільше продавалися у Франції, а через кілька тижнів вийшов на перше місце.
Через кілька днів я одержав поштою копію того списку разом із сердечним привітанням від Жоржі Амаду. У доброму серці нашого великого письменника ніколи не знаходили місця такі почуття, як заздрість.
Деякі журналісти – як бразильські, так і зарубіжні – хотіли налаштувати його проти мене, ставлячи йому злостиві запитання. Жоржі ніколи не дозволив спокусити себе деструктивною критикою і став моїм захисником у дуже важкі для мене хвилини, коли більша частина коментарів про мою творчість були вельми недоброзичливими.
Зрештою я здобув свою першу літературну премію за кордоном, а точніше – у Франції. Сталося так, що в день вручення премії я перебував в Лос-Анджелесі за раніше укладеними домовленостями. Анна Кар’єр, мій французький видавець, була в розпачі. Вона спробувала домовитися з американськими видавцями, але ті не захотіли скасувати мої виступи, заплановані наперед.
Дата вручення премії наближалася, а премійований не міг приїхати. Що робити? Анна, не порадившись зі мною, зателефонувала Жоржі Амаду й пояснила йому ситуацію. Жоржі відразу запропонував представляти мене на врученні премії.
І він не обмежився цим. Запросив на церемонію вручення премії бразильського посла й виголосив глибоку промову, що не залишила байдужим нікого з присутніх.
Найцікавішим з усього цього було те, що я особисто познайомився з Жоржі Амаду через рік після вручення премії. Але я цінував його душу не менше, аніж його книжки; душу видатного письменника, який ніколи не ставився зневажливо до початківців, бразилійця, який пишався успіхами своїх співвітчизників, людиною, завжди готовою допомогти, коли до нього зверталися з проханням.
Про зустріч, яку треба було повторити
Я думаю, що бодай раз на тиждень ми зустрічаємо незнайомця, з яким хотіли б заговорити, але нам бракує мужності. Кілька днів тому я одержав листа на цю тему від одного зі своїх читачів, якого я назву Антоніо. Наводжу з нього кілька уривків:
«Я йшов по Великому Шляху, коли побачив низеньку жінку зі світлою шкірою, добре вдягнену, яка просила милостиню в усіх, хто її проминав. Коли я наблизився, вона попростила кілька монет, щоб купити сандвіч. Позаяк у Бразилії жебраки, які просять милостиню, завжди ходять у лахмітті, я вирішив не давати їй нічого і пройшов далі. Проте її погляд наповнив мене дивним відчуттям.
У готелі я несподівано відчув незрозуміле бажання повернутися й дати їй милостиню – я перебував у відпустці, щойно поснідав, мав у кишені гроші, й для мене було б украй принизливо стовбичити на вулиці під поглядами людей і чогось просити.
Я повернувся туди, де вона мені зустрілася. Її вже там не було, я оглянув ближні вулиці – нікого. Наступного дня я поновив пошуки, не домігшись результату.
З того дня я не міг спати спокійно. Я повернувся у Форталезу, розповів про те одній подрузі, і вона мені сказала, що між мною і тією жінкою виник міцний зв’язок і що я повинен попросити допомоги в Бога; я став молитися, і почув голос, який наказав мені зустрітися з тією жебрачкою знову. Усю ніч я не спав, гірко плачучи; постановив, що далі так тривати не може, зібрав гроші, купив нового квитка й повернувся до Мадрида в пошуках жінки.
Я розпочав нескінченні пошуки, але час минав, а гроші в мене закінчувалися. Я зайшов у туристичну агенцію, щоб переоформити квиток на пізніший час – я вирішив не повертатися до Бразилії доти, доки не зможу дати милостиню, якої не дав.
Коли я виходив з агенції, то послизнувся на сходинці й мене відкинуло на якусь людину: то була вона, жінка, яку я шукав.