– Я не збираюся сповідатися. Я прийшов сюди лише купити книжку про цю церкву, яку написав чоловік на ім’я Станіслав.
Очі у священика зблиснули. Він вийшов зі сповідальні й через кілька хвилин повернувся з книжкою.
– Мені приємно, що ви прийшли лише для цього, – сказав він. – Я брат падре Станіслава, й це наповнює мене гордістю. Він тепер перебуває на небі й радіє, що його працю люди цінують!
Певно, у храмі було багато священиків, але мені зустрівся саме брат Станіслава. Я заплатив за книжку, подякував, він мене обняв. Коли я вже вийшов із церкви, то почув його голос.
– Погляньте, як гарно освітлює сонце внутрішню частину собору! – сказав він.
Це були ті самі слова, які падре Станіслав сказав мені чотири роки тому. У житті завжди буває другий шанс.
Австралієць й оголошення в газеті
Я стояв у порту Сіднея, милуючись гарним мостом, який сполучав дві частини міста, коли до мене підійшов австралієць і попросив мене прочитати оголошення в газеті.
– Тут дуже маленькі літери, – сказав він. – Не можу їх розрізнити.
Я спробував йому допомогти, але я залишив удома свої окуляри для читання. Я попросив у чоловіка пробачення.
– Не переймайтеся, – сказав він. – Знаєте, що я вам скажу? Я думаю, що очі в Бога теж стомилися. Не тому, що Він старий, а Він просто так вирішив. Тому коли хтось припуститься якоїсь помилки, Він бачить її погано і тому прощає смертного, щоб не вчинити несправедливість.
– А як щодо вчинків добрих? – запитав я.
– Тут справа інакша, – засміявся австралієць, ідучи геть. – Бог ніколи не забуває свої окуляри вдома.
Плач пустелі
Один мій друг повернувся з Марокко й привіз звідти цікаву історію про місіонера, який, прибувши в Марракеш, вирішив щоранку прогулюватися по пустелі, яка оточувала місто. Під час першої прогулянки він побачив чоловіка, що лежав на піску і гладив його рукою, притуливши до нього вухо.
«Це божевільний», – подумав місіонер.
Але він бачив того чоловіка щодня на тому самому місці й у тій самій позі і через місяць, заінтригований такою поведінкою, вирішив заговорити до незнайомця. З великими труднощами – бо він ще не досить вивчив арабську мову – він запитав у лежачого, ставши біля нього навколішки.
– Що ти тут робиш?
– Товаришую з пустелею й утішаю в її самоті та в її сльозах.
– Ніколи не чув, що пустеля спроможна плакати.
– Вона плаче щодня, бо мріяла бути корисною людині й перетворитися у величезний сад, де можна було б вирощувати злаки, квіти й овець.
– Тоді скажи пустелі, що вона й без того добре виконує своє призначення, – зауважив місіонер. – Щоразу, коли я приходжу сюди, я розумію, наскільки маленькою є людина, бо відкритий простір пустелі дозволяє мені бачити, наскільки дрібними й нікчемними ми є перед Богом.
Коли я дивлюся на її піски, я уявляю мільйони людей, які були створені однаковими, проте світ не завжди був до них справедливим. Її пагорби допомагають мені в моїх медитаціях. Дивлячись, як сонце викочується з-за обрію, моя душа наповнюється радістю, і я наближаюся до Творця.
Місіонер покинув того чоловіка й повернувся до своїх буденних справ. Яким же був його подив, коли наступного ранку він знову побачив його на тому самому місці й у тій самій позі.
– Ти розповів пустелі про все, що я тобі казав? – запитав місіонер.
Чоловік кивнув.
– І навіть тепер вона плаче?
– Я чую кожне з її ридань. Тепер вона плаче тому, що протягом тисяч років думала, що вона нікому не була корисна і згаяла весь цей час, докоряючи Богові та нарікаючи на свою долю.
– Тоді розкажи їй, що хоч тривалість людського життя набагато коротша, ніж у неї, людина також цілими днями журиться, що вона нікому не корисна. Їй дуже рідко щастить зрозуміти резон свого існування, і вона вважає, що Бог поставився до неї несправедливо. Коли настає мить і якась подія показує їй, навіщо вона з’явилася на цей світ, вона вважає, що надто пізно змінювати своє життя і страждає далі. І так само, як пустеля, вона звинувачує себе за втрачений час.
– Не знаю, чи пустеля мене почує, – сказав чоловік. – Вона звикла до болю й не мислить по-іншому.
– Тоді ми зробимо те, що я завжди роблю, коли відчуваю, що люди втрачають надію. Помолімося.
Двоє чоловіків опустилися навколішки і стали молитися. Один обернувся в напрямку Мекки, бо був мусульманином, а другий склав руки в молитві, бо був католиком. Кожен молився своєму Богові, який завжди був єдиним, хоч люди вперто намагалися називати Його різними іменами.