У ту ніч після своїх молитов він почув відповідь: «Замість давати відповіді спробуй довідатися, про що хочуть запитати тебе діти».
Після того дня Сето спало на думку відвідати кілька шкіл і попросити учнів написати, що вони хочуть знати про життя. Він попросив, щоб вони ставили свої запитання в письмовому вигляді, бо в такому разі найсором’язливіші з них не побояться висловити свої думки. Результати його праці були об’єднані в книжку «Дитина, яка хоче знати все» (Париж, видавництво «Альтес»).
Ось деякі з поставлених там запитань:
Куди ми підемо після смерті?
Чому ми боїмося чужоземців?
Чи існують марсіани та інопланетяни?
Чому навіть люди, які вірують у Бога, спроможні вчинити злочин?
Що означає Бог?
Навіщо ми народжуємося, якщо зрештою помираємо?
Скільки в небі зірок?
Чи Господь вислуховує й тих, які не вірують нашого Бога (католицького)?
Чому існують бідні та хворі?
Навіщо Бог створив комарів і мух?
Чому янгол-охоронець відсутній, коли нам сумно?
Чому одних людей ми любимо, а інших ненавидимо?
Хто дав назви кольорам?
Якщо Бог перебуває на небі, й моя мати також там, чому вона померла, і як Він може бути живий?
Може, деякі вчителі або батьки, прочитавши цей есей, захочуть зробити щось подібне? У такий спосіб замість нав’язувати наше доросле розуміння Всесвіту, ми спробуємо пригадати деякі запитання наших дітей – на які вони так і не дістали відповідей.
В одному німецькому місті
– Поглянь, який цікавий пам’ятник, – сказав Роберт.
Пізнє осіннє сонце наближалося до обрію. Ми були в одному німецькому місті.
– Я нічого не бачу, – відповів я. – Лише порожній майдан.
– Пам’ятник у тебе під ногами, – пояснив Роберт.
Я поглянув униз. Бруківка була викладена з однакових плит, без додаткових прикрас. Мені не хотілося розчаровувати мого друга, але я нічого не бачив на цьому майдані.
Роберт пояснює:
– Це називається «Невидимий монумент». На нижній частині кожної з плит написано назву місця, де страчували євреїв. Невідомі митці вимостили цей майдан протягом Другої світової війни й додавали плити до бруківки, як ставали відомі нові місця винищення євреїв.
Хоч ніхто нічого не бачив, тут залишалися свідчення, й у майбутньому зрештою відкриється правда про минуле.
Зустріч у галереї Денцу
Троє добре вдягнених чоловіків прийшли до мене в готель, у місті Токіо.
– Учора ви виступали з лекцією в галереї Денцу, – сказав один із них. – Я зайшов туди випадково. Саме в ту мить ви казали, що жодна зустріч не відбувається випадково. Мабуть, настала хвилина, щоб ми познайомилися.
Я не запитав, як вони знайшли готель, у якому я зупинився, я не запитав нічого; люди, спроможні долати такі труднощі, гідні всілякої поваги. Один із трьох чоловіків подарував мені кілька книг японської каліграфії. Моя перекладачка була дуже збуджена: це був Казугіто Аїда, син великого японського поета, про якого я ніколи не чув.
І справді може здатися чудом синхронність зустрічей, які дозволили мені трохи ознайомитися з творчістю чудового поета й каліграфа Міцуо Аїда (1924–1998), прочитати кілька його творів, у яких ідеться про важливість невинності, й ознайомити з ними читачів цього есею.