Хіба таке відбувається лише з моїм сусідом? Ні. Думаю, що так відбувається з усіма на світі – іноді ми надто звикаємо до свого життя й відмовляємося навіть від великої нагоди, бо не знаємо, як скористатися нею. У випадку мого сусіда, фазенда і село – це єдині місця, знайомі йому, й він не бачить потреби ризикувати. А люди, що живуть у місті, вірять, що конче треба здобути університетський диплом, одружитися, мати дітей, домогтися, щоб твій син також одержав диплом і домігся подальших успіхів. Ніхто себе не запитує: а чи можливо, обрати якийсь інший шлях у житті?
Я пригадую, як мій перукар працював день і ніч для того, щоб його дочка могла закінчити факультет соціології. Їй пощастило закінчити університет, вона стукала в багато дверей у пошуках роботи, але прилаштуватися змогла секретаркою на фірму з виробництва цементу. Але це не завадило моєму перукарю гордо хвалитися: «Моя дочка має диплом».
Більшість моїх друзів і сини та дочки моїх друзів також мають дипломи. Це не означає, що вони прилаштувалися працювати там, де їм хотілося, – зовсім навпаки, вони вступали до університету й закінчували його в ті часи, коли університети вважалися чимось дуже важливим, казали, що, аби досягти чогось у житті, людина повинна мати диплом. Так світ утратив чудових садівників, пекарів, антикварів, скульпторів, письменників. Можливо, настав час переглянути наше ставлення до дипломів? Лікарі, інженери, вчені, адвокати, потребують мати вищу освіту. Але хіба до неї повинні прагнути всі? Замість відповіді я процитую рядки з вірша Роберта Фроста:
P. S. Щоб закінчити історію із сусідом: експерт приїхав, і на мій подив показав французький закон, який вимагав, щоб дерева росли щонайменше за три метри від чужої власності. Мої дерева стояли за два метри, й мені довелося спиляти їх.
У барі в Токіо
Японський журналіст поставив мені звичне запитання:
– Які ваші улюблені письменники?
Я звично відповів:
– Жоржі Амаду, Хорхе Луїс Борхес, Вільям Блейк і Генрі Міллер.
Перекладачка подивилася на мене зляканим поглядом.
– Генрі Міллер?
Але відразу усвідомила, що її обов’язок не ставити запитання й повернулася до своєї роботи. Наприкінці інтерв’ю я захотів довідатися, чому вона так здивувалася, почувши мою відповідь. Я сказав їй, що, можливо, Генрі Міллер і не був письменником «політично коректним», але саме він відкрив мені грандіозний світ – його книжки наповнені енергією, на яку рідко можна натрапити в сучасній літературі.
– Я не думала критикувати Генрі Міллера; я також належу до його фанатів, – відповіла мені журналістка. – А ви знаєте, що він був одружений із японкою?
Звичайно, знаю. Я не соромлюся бути фанатом якогось письменника й намагатися довідатися все про його життя. Я був на книжковому ярмарку лише для того, щоб познайомитися з Жоржі Амаду, проїхав сорок вісім годин на автобусі, щоб зустрітися з Борхесом (зустріч ні до чого не призвела з моєї вини: коли я його побачив, мене наче паралізувало і я не зміг промовити жодного слова), подзвонив у двері Джона Леннона в Нью-Йорку (портьє попросив, щоб я залишив лист, пояснивши мету свого візиту і сказав, що, можливо, Леннон зателефонує мені, чого так ніколи й не сталося). Я мав плани поїхати до Біґ-Сура й побачитися з Генрі Міллером, але він помер раніше, аніж мені вдалося зібрати гроші на подорож.
– Японку звали Хокі, – відповів я з гордістю. – Я знаю також, що в Токіо є музей акварелей Міллера.
– Ви хочете зустрітися з нею сьогодні ввечері?
Що за запитання! Звичайно я хочу зустрітися з особою, яка жила з одним із моїх кумирів. Либонь, до неї їдуть із візитами з усього світу, звертаються з проханнями про інтерв’ю, адже вони прожили разом майже десять років. Хіба не важко буде домогтися, щоб вона згаяла час на зустріч із простим фанатом її колишнього чоловіка? Але якщо перекладачка вважає такий візит можливим, то ліпше їй повірити – японці ніколи не кидають слів на вітер.
Я з тривогою відбув решту дня, ми сіли в таксі, й усе почало мені здаватися дивним. Ми зупинилися у вуличці, куди, либонь, ніколи не проникали сонячні промені, бо її накривав віадук. Перекладачка показала на забігайлівку на другому поверсі будинку, який уже розвалювався.
Ми пішли вгору сходами й увійшли до порожнього бару, в якому була лише Хокі Міллер.
Щоб приховати свій подив, я намагався висловити перебільшене захоплення щодо творчості її колишнього чоловіка. Вона повела мене в кімнату, де створила маленький музей – кілька фотографій, дві або три підписаних акварелі, книжка з дарчим написом і більш нічого. Вона розповіла мені, що познайомилася з ним, коли навчалася в лос-анджелеському університеті, й, щоб заробити собі на хліб, грала на фортепіано в ресторані, співаючи французькі пісні (японською мовою). Міллер приходив туди вечеряти, йому дуже сподобалися її пісні (бо прожив у Парижі більшу частину свого життя), він провів її кілька разів, а потім запропонував одружитися з ним.