Я побачив у барі піаніно, воно наче нагадувало про ті часи, коли вони познайомилися. Хокі розповіла мені надзвичайно цікаві речі про їхнє спільне життя, про проблеми, які виникали через різницю у віці (Міллер мав понад п’ятдесят років, а Хокі ще не виповнилося й двадцять), про час, який вони прожили разом. Вона розповіла мені, що спадкоємці від інших шлюбів привласнили собі все, включно з авторськими правами на книжки – але для неї це мало важило, її спогади не потребували фінансової компенсації.
Я попросив її заграти мелодію, яка привабила увагу Міллера багато років тому. Вона зіграла її зі слізьми на очах і заспівала «Мертве листя» (Les feuilles mortes).
І я, й перекладачка – ми обоє були розчулені. Бар, фортепіано, голос японки відбивалися луною від голих стін, і Хокі було байдуже до слави колишніх дружин Міллера, до потоків грошей, які витікали з його книжок, до світової слави, яку вона могла б здобути тепер.
– Я не хотіла змагатися за спадщину; кохання мені було досить, – сказала вона наостанок, зрозумівши, що ми відчуваємо. Атож, судячи з цілковитої відсутності гіркоти чи розчарування, я зрозумів, що кохання їй було досить.
Важливість погляду
Спочатку Тео Вієрема був лише настирливим клієнтом. Протягом п’ятьох років він із релігійною врочистістю надсилав прохання до мого офісу в Барселоні, запрошуючи мене прочитати лекцію в Гаазі, у Голландії.
Протягом п’ятьох років мій офіс незмінно відповідав йому, що мій розклад уже складено. Насправді він не завжди був складеним; але письменник не завжди вміє добре говорити перед публікою. Крім того все, що я хочу сказати, я пишу у своїх книжках чи публікую на шпальтах газет. Тому я намагаюсь уникати виступів із лекціями або участі в конференціях.
Тео довідався, що я маю намір записати програму для телевізійного каналу в Голландії. Коли я приїхав на зйомки, він чекав мене у вестибюлі готелю. Він відрекомендувався й попросив, щоб я дозволив йому провести мене, сказавши:
– Я не належу до тих людей, які неспроможні почути «ні». Але думаю, я намагався досягти своєї мети хибним способом.
Атож, за свою мрію треба боротися, але треба також розуміти, що коли деякі проекти є недосяжними, ліпше зберегти свою енергію для інших цілей. Я міг би просто сказати йому «ні», як казав уже не раз і чув від інших, але вирішив повестися більш дипломатично: поставити йому умови, які годі виконати.
Я сказав, що прочитаю лекцію безкоштовно, але вхідний квиток має коштувати не більш як два євро, й у залі має бути не більше, як двісті людей.
Тео погодився.
– Врахуйте, вам доведеться витратити більше, аніж ви заробите, – остеріг його я. – За моїми підрахунками, лише авіаційний квиток для мене та готель обійдуться вам утричі дорожче, аніж прибуток від проданих квитків, навіть якщо зала буде повною, і не забувайте, що вам доведеться також витратитися на рекламу, на оренду зали…
Тео урвав мене, сказавши, що все це для нього не має ваги: він це робить, щоб домогтися успіху у своїй діяльності.
– Я організовую всілякі зустрічі задля віри у прагнення людини зробити світ кращим. Я повинен сприяти цьому.
– А яка ваша діяльність?
– Я продаю церкви.
І провадив на мій превеликий подив:
– Ватикан доручив мені шукати покупців, бо церков у Голландії більше, аніж парафіян. А позаяк ми вже мали дуже погані приклади, коли священні будівлі перетворювалися на нічні клуби, гуртожитки, крамниці й навіть секс-шопи, то вирішили змінити систему продажів. Тепер кожен такий продаж має здобути схвалення громадськості, а покупець повинен узяти на себе певні зобов’язання. Загалом ми погоджуємося лише на пропозиції, які передбачають використання церков під культурні центри, благодійні інституції або музеї. Який це має зв’язок із вашою лекцією і з іншими, які я намагаюся організувати? Люди більше не зустрічаються. Вони не мають нагод для зустрічей. Коли вони не зустрічаються, суспільство не розвивається.