«Якщо хтось з якихось причин не готовий брати участі в цьому історичному процесі, заявіть про це зараз. Ми підберемо інших людей, готових узяти на себе відповідальність», — звернувся до мерів та депутатів Валерій Болотов.
Ніхто з присутніх не висловив протесту. Луганська обласна рада одразу ж підтримала «ініціативу жителів Луганщини про проведення референдуму про статус Луганської області», хоча це і суперечило чинному законодавству.
Організувати голосування у Луганській області сепаратистам вдалося не всюди. Наприклад, у містах та сільських районах на північ від Луганська, які нині перебувають на території, що контролює Україна, здебільшого активності щодо референдумів не було. У Старобільську, Сватовому, Марківці гінців від сепаратистів зустрічали або пасивно, або навіть агресивно — тут усе залежало від позиції місцевих чиновників та громадських лідерів. У деякі з цих населених пунктів проросійським загонам вдалося приїхати, атакувати місцевих керівників та встановити свої прапори на адміністративних будівлях. Але після від’їзду «групи захоплення» там знову піднімали жовто–сині стяги. Ніякої підтримки серед місцевих ідеї відокремлення від України не мали. Аби протистояти сепаратистам, досить було навіть мінімального спротиву місцевого активу та чиновників, адже у загарбників не було людських ресурсів для того, аби фізично контролювати такі великі території. У результаті «референдум» пройшов на території, власне, Донбасу. У тих районах, де була зосереджена важка промисловість.
Участь місцевої влади в організації «референдуму» стала вирішальним чинником. Реальною силою, що забезпечила сепаратистам необхідну картинку, були працівники виконкомів, мери, голови міських та районних рад. Немає сумнівів, що неорганізовані, нашвидкуруч створені угруповання так званих «ополченців» навесні 2014 року не змогли б самостійно забезпечити навіть щось віддалено схоже на голосування. Допомога чиновників не тільки зробила «референдум» можливим, а й деякою мірою легітимізувала дії парамілітарних груп. Населення отримало сигнал, що «референдум» — справа рук не тільки самозванців із вулиці, а й цілком законних співробітників місцевих адміністрацій.
Чому ж мери та депутати місцевих рад так охоче погодилися допомагати сепаратистам і не намагалися саботувати запропонований ними сценарій? Вирішальну роль тут зіграла позиція лідерів олігархічних кланів, що контролювали Донбас і могли давати неофіційні вказівки посадовцям.
Багато хто вважав, що ключове рішення про політичну та адміністративну підтримку референдуму приймав найвпливовіший луганський політик Олександр Єфремов. У 2016 році натякав на участь Єфремова у подіях «русской весны» і його колишній соратник Віктор Тихонов:
«Я не знаю, як було в Донецьку, а в Луганську не затівалось, як мені здавалося, нічого. Потім я зрозумів, що колишній голова обласної адміністрації Єфремов із певною групою людей намагалися показати, що ми теж щось можемо», — розповідав він в інтерв’ю російському виданню «Политнавигатор».
Причому сам Тихонов також мав великий вплив на локальну політичну тусовку, зокрема, на голову облради Валерія Голенка, але як мінімум нічого не вдіяв, аби повернути до тями депутатів, а як максимум — морально підтримував проросійський вектор.
12 травня на площі біля будівлі обладміністрації Валерій Болотов та Олег Царьов проголосили «за підсумками референдуму» незалежність «ЛНР». Царьов одразу запропонував «Луганській народній республіці» об’єднатися з «Донецькою народною республікою», підписавши відповідний договір, а також заявив, що головні завдання «молодої республіки» — зупинити війну і сформувати власний уряд. Його слова відверто суперечили діям. Антиконституційні заклики до розвалу країни явно не сприяли припиненню військових дій, а навпаки — тільки провокували їх. Утім, дуже скоро Царьов втратив на Донбасі будь–який авторитет і контроль над ситуацією, і став у «республіках» персоною нон–грата.
Луганська облрада, незважаючи на повну втрату легітимності та перехід влади до рук бойовиків, випустила звернення, в якому далі гнула свою лінію, закликала до федералізації і наполягала на тому, що в усьому винен український уряд.
«11 травня в Луганській області відбувся народний референдум, у ході якого жителі регіону переконливо висловили свою волю і продемонстрували: вони не хочуть жити в такій Україні, якою вона стала сьогодні. Абсолютна більшість людей голосувала за право самим визначати, як жити. Це право їм може дати перехід України до федеративного державного устрою. І тому ми вимагаємо від чинної центральної влади почути волевиявлення народу і негайно, в надзвичайному порядку, внести зміни до Конституції, які забезпечать процес федералізації. У ситуації, що склалася, це — єдиний варіант і останній шанс зберегти Україну. Інакше відповідальність за розвал держави повністю ляже саме на центральну владу. Ще одне принципове рішення, яке має бути ухвалене без зволікань, — законодавче закріплення державного статусу російської мови. Вкрай важливо в нинішній ситуації забезпечити безпеку людей, які опинилася під загрозою через те, що влада розв’язала братовбивчу війну, направивши проти незгодних армійські частини і давши зброю в руки радикалам.