Надію на збереження власного впливу та контролю над процесом донецькі регіонали зберігали до початку липня–до того самого дня, коли в Донецьк увійшли формування Ігоря Гіркіна, що відступили зі Слов’янська. До цього часу в місті було відносно спокійно, працювала мерія, і навіть міліція номінально підпорядковувалася Києву. Мер Олександр Лук’янченко залишив місто після короткої розмови з Гіркіним, який запропонував міському голові підірвати кілька багатоповерхових будинків у Петровському районі, щоб перекрити завалами в’їзди в Донецьк і зупинити можливий наступ українських військових. У разі відмови сприяти Гіркін погрожував Лук’янченку підвалом.
Утім, у той момент навряд чи можна було взагалі говорити хоч про якийсь контроль. Після «референдуму» Донбас поринув в анархію. На вулицях ішла стрілянина, зброя вільно ходила по руках, щодня надходили новини про викрадення людей та вбивства. Збройні угруповання в різних містах погано знаходили спільну мову і часто конфліктували одне з одним. У перехопленій телефонній розмові, яка відбулася в липні і була оприлюднена СБУ, Бородай описував ситуацію в Донецьку словом «семикомандирщина». У Луганській області становище було ще складнішим. Там територія була розділена між людьми Болотова, бандою Мозгового та козацькими формуваннями. Ночами в Україну з Росії заїжджали цілі автоколони зі зброєю.
«Донбаські клани», які безроздільно правили в регіоні десятиліттями, у лічені тижні втратили все. Регіонали довго сіяли на Донбасі вітер сепаратизму та українофобії і наприкінці пожали бурю, яка розкидала їх самих, немов сміття.
РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР
За понад шість років вогню на сході України у світі так і не прийшли до єдиної думки з приводу того, як трактувати ці події. Війна на Донбасі має ознаки як міжнародного, так і громадянського конфлікту. Тому, залежно від політичної позиції, кожен вибирає той варіант, який йому ближче. Прихильники Росії заперечують пряму участь Москви в українських подіях. Прихильники України називають війну «гібридною» і вважають Росію агресором.
Мета цієї книги — не копирсатися у юридичних термінах, а називати речі своїми іменами. Цілком очевидно, що без участі російських диверсантів, без потужного інформаційного впливу анексії Криму, без надривної пропаганди та погроз Кремля ввести в Україну війська Донбас не запалав би — все йшло до того, що локальні лідери Партії регіонів зможуть виторгувати собі політичні та фінансові бонуси й на тому заспокоються до наступних виборів, як це вже бувало раніше. Але російська сторона доклала всіх зусиль для того, щоб на Донбасі почали стріляти. Коли стрілянина довго не починалася, Росія експортувала бойовиків у Слов’янськ і зробила все, щоб війна перейшла у стадію виснажливого, затяжного конфлікту.
Задовго до початку війни Росія системно «підгодовувала» еліти південних та східних регіонів України, намагалася прив’язати до себе Україну за допомогою цих еліт. Краще за всіх ішли на контакт клани Криму та Донбасу. Під час політичних криз вони традиційно апелювали до Росії, а в 2014 році взагалі почали відкрито працювати на розвал держави.
Донецька політична еліта своїх зв’язків із Російською Федерацією ніколи не приховувала, але наполягала, що мають вони виключно діловий характер. Ще у 1996 році в Москві було створено організацію під назвою «Земляцтво донбасівців», яка займалася налагодженням формальних та неформальних зв’язків донецької верхівки з російською владою та російськими бізнес–колами. В організацію входили не тільки московські політики і бізнесмени з донецьким корінням, а й чинні українські посадовці та депутати. Членами цієї організації були (і залишалися після початку війни) найбільш впливові представники «донецьких» — Рінат Ахметов, Борис Колесніков, Тетяна Бахтєєва, Валентин Ландик, Володимир Рибак. З початком бойових дій організація відкрито виступила на боці незаконних збройних формувань «ЛНР» та «ДНР», однак українські політики, що членствували в ній, не висловили незгоди з цією позицією і ніякії не коментували. Окремо існувало в Москві і «Луганське земляцтво», до якого входили всі найпомітніші представники «луганського клану», включаючи Олександра Єфремова та Віктора Тихонова.
Після Помаранчевої революції контакти донбаських політиків із російськими політиками та політологами набули характеру своєрідного тролінгу Києва. Проводячи конференції та круглі столи з представниками Росії, регіонали обговорювали гострі, скандальні питання, що розколювали українське суспільство. Зокрема, можливу майбутню федералізацію. Звичайно ж, обговорення таких фундаментальних речей із представниками іншої держави не могло не викликати напруженості всередині України. Але в Партії регіонів якраз і розраховували на такий «хайп».