Наприклад, Микола Левченко не тільки у 2008 році організовував у Донецьку пропагандистську виставку, яка виправдовувала російську воєнну агресію у Грузії, а й хвалився дружніми відносинами з лідером російської ЛДПР Володимиром Жириновським, відомим своїми антиукраїнськими поглядами. У 2006 році депутат Держдуми від ЛДПР Олексій Мітрофанов навіть приїжджав до Донецька на день народження Левченка, який той відзначав у нічному клубі «Чикаго».
Але найчастішим російським гостем в Україні у 2000‑х був депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін, що очолював у Росії «Інститут країн СНД». Затулін регулярно приїжджав на Донбас, у Крим та Одесу, при цьому кожен його візит в Україну супроводжувався антиукраїнськими заявами і закінчувався скандалом. Наприклад, 1 березня 2008 року на другому з’їзді в Сєвєродонецьку, куди Затуліна запросили луганські регіонали, депутат Держдуми заявив, що Сєвєродонецьк і Луганськ є історично російськими землями, і що він відчуває їх частиною своєї батьківщини. У період із 2005‑го по 2010 pp. Затуліна двічі оголошували персоною нон–грата і забороняли йому в’їзд до країни.
Така активність була зумовлена не тільки тим, що росіянам не подобався Ющенко і вони бачили в ньому загрозу. Після того, як Янукович прийшов до влади й Україна знову зробила геополітичний крен у бік РФ, російські політики не припинили робити скандальні заяви. Складалося враження, що росіяни цілеспрямовано намагаються провокувати в Україні напруженість, а регіональна еліта Донбасу підіграє їм у цьому.
У березні 2010 року Затулін разом з іншим депутатом Думи Сергієм Марковим та російським послом Михайлом Зурабовим приїхали у Донецьк на конференцію «Російсько–українські відносини в нових політичних умовах». Там російські гості привітали з призначенням нового–старого донецького губернатора Анатолія Близнюка та, звичайно ж, говорили про федералізацію. На цій зустрічі Затулін у черговий раз заявив, що східні області годують Україну й, отже, їхня думка в Україні має домінувати.
«Західним регіонам треба зрозуміти: хто платить, той і замовляє музику. Культурні запити тих, хто оплачує в Україні музику — східних регіонів, — мають бути задоволені. Люди, які тут живуть, повинні перестати вважатися «поганими українцями» на центральних каналах, тому що вони набагато більш патріотичні, приносять країні і достаток, і процвітання», — говорив він.
Ще через два місяці, у травні 2010‑го, Затулін приїжджав до Луганська, де місцева «знать» відкривала пам’ятник жертвам УПА. Там російський політик знову скористався нагодою зробити свій внесок у розкол українського суспільства і заявив, що «не можна об’єднати захід і схід України за рахунок зради пам’яті радянських солдатів». Відкриття такого спірного пам’ятника представниками луганського політикуму разом із російським депутатом було явною провокацією, яка жодним чином не могла сприяти розбудові громадянської злагоди. Причому на той момент у такому кроці не було жодної політтехнологічної необхідності — президентські вибори вже закінчились, і регіонали на них здобули перемогу.
Окрім провокацій Затуліна та інших його колег, на Донбасі активно будували мережі культурних та псевдокультурних організацій, ба більше — навіть парамілітарні козацькі організації були підконтрольні російському Всевеликому війську Донському.
Проросійські політики України, звісно, заперечували всі звинувачення в тому, що вони працюють в інтересах іншої держави, і підкреслювали, що займають таку позицію виключно за покликом серця. Мовляв, так вигідно для самої України. Більш відверто говорити про співпрацю з Москвою почали регіонали, які підтримали сепаратистів і залишили Україну після початку війни. Наприклад, Олександр Бобков у своєму інтерв’ю в 2016 році розповідав, що з середини 2000‑х активно співпрацював із різними структурами РФ, за що був навіть нагороджений російським президентом.
«Ще з 2006 року після створення Міжрегіонального союзу представників середнього бізнесу я часто взаємодіяв із громадськими організаціями Європи, Ізраїлю, Бразилії, і особливо Російської Федерації. Також в Україні було створено громадську організацію «Українсько–російський діалог», де я був віцепрезидентом, та «Академію русистики» в Києві, в рамках якої було багато контактів, наукових конференцій, бізнес–форумів та місій, обмін культурними цінностями, пропаганда російської історії та культури на території України. Під час правління Віктора Ющенка було зроблено спробу переписати українську історію. Наша організація видала книгу «Нариси історії України», за яку президент Ющенко обізвав нас зрадниками України, і єдина причина, з якої ми не постраждали і не були репресовані за публікацію книги, — низький рейтинг Віктора Ющенка Я не приховую, що за активну діяльність із налагодження відносин з Росією Указом президента Російської Федерації я був удостоєний нагород. Моя позиція щодо Росії завжди полягала у тому, що це братська Донбасу країна, а ми — добрі сусіди, братні народи», — розповідав донецький політик.