Імовірно, спочатку росіяни розраховували, що громадянський конфлікт в Україні почнеться сам собою, без допомоги ззовні. Коли ж стало ясно, що українці, незважаючи на всі розбіжності, вбивати одне одного не хочуть, довелося перекинути на Донбас учасників анексії Криму — Ігоря Гіркіна та Ігоря Безлера, перед якими поставили завдання «натиснути спусковий гачок війни».
У книзі Жучковського «85 днів Слов’янська», яка вийшла влітку 2018 року, є фрагмент, який описує вторгнення групи Ігоря Гіркіна–Стрєлкова в Україну.
«У ніч на 12 квітня 52 «стрілківця» висадилися у Ростовській області, залишили там усі свої документи, пройшли пішим маршем до 15 кілометрів, і у заздалегідь визначеному пункті перейшли кордон з Україною. Звідти дійшли до точки, де їх і зустріли донецькі активісти з транспортом. Під час підготовки операції Стрєлков просив доставити армійську вантажівку ГАЗ‑66. Дістати цю машину активісти не змогли, але знайшли п’ятитонну вантажівку української компанії «Нова пошта» разом із водієм цієї компанії, який спочатку навіть не здогадувався, в яких історичних подіях він бере участь.
На кордоні Стрєлков у присутності шофера, що тремтів від страху, не церемонячись, запитав зустрічаючих: «Воділа свій або в розход?». Ті відповіли, що свій, і «в розход» його не треба. Цей момент вразив донецьких активістів, які психологічно ще не були готовими до рішучих дій».
Такий короткий фрагмент тексту насправді вичерпно пояснює нам, що сталося у 2014 році на Донбасі. З території Російської Федерації в Україну вторглася група головорізів, які, на відміну від місцевих, готові були без роздумів «пускати в розход» навіть випадкових людей, не кажучи вже про військових або правоохоронців.
Ще більш характерний опис диверсантів Стрєлкова є у книзі Павла Губарєва «Факел Новоросії»:
«Знаєте, чим «стрілківці» відрізнялися від місцевих? Від них пахло війною і якоюсь невідворотною рішучістю. Вони заходили і, в принципі, розуміли, що доведеться воювати і проливати кров».
Жодних причин «воювати і проливати кров» у квітні 2014 року не було. У той момент політичне протистояння ще можна було залагодити миром. Проте, росіяни, які з «невідворотною рішучістю» прийшли в Україну «проливати кров», розпорядилися на власний розсуд. І після того, як кров пролилася, стало ясно, що мости спалено, а маховик насильства закрутився вже сам по собі, як це, зазвичай, буває в усіх конфліктах подібного роду.
У згаданій вище книзі Жучковського кілька разів зустрічається думка про те, що в самій Донецькій області було вкрай мало людей, готових воювати, і місцеві лідери сепаратистів не були здатні розв’язати бойові дії та протистояти українським військовим. Наприклад, таку думку в бесіді з Жучковським висловлював один із найближчих соратників Павла Губарєва — Сергій Циплаков. За його словами, місцеві були не в змозі організувати ані масові мирні протести, ані збройне повстання. Жителі Донбасу не йшли за сепаратистами і в більшості своїй не підтримували їх.
«У березні–квітня 2014‑го склалася досить патова ситуація. Із ненасильницьким протестом ми не впоралися, а на збройне повстання не було сил», — зізнавався Циплаков.
Він же підтвердив, що до вторгнення на Донбас угруповання Стрелкова в «ополченні» перебувало лише близько двохсот осіб. Без сумніву, цієї кількості людей було замало, щоб воювати з українською армією. Фактично, місцеві проросійські активісти Донбасу згодилися лише на те, щоб допомогти угрупованню Стрєлкова перебратися через кордон і доїхати до Слов’янська на вантажівці «Нової пошти». Звичайно ж, це говорить про те, що ніякої громадянської війни навесні 2014 року на Донбасі в реальності не було і не могло бути. Тільки втручання росіян призвело до повномасштабних бойових дій.