ЕПІЛОГ
Понад шість років війни на Донбасі так і не призвели до якогось осмисленого результату. «Русская весна» закінчилася, і настало «русское безвременье». Конфлікт давно перейшов у затяжну стадію, а сам Донбас поповнив сумний список світових гарячих точок, де життя завжди тече з огляданням на війну. Як свідчить історія, тліти подібні осередки насильства можуть десятиліттями.
Із початком активних бойових дій невизнані республіки, з приводу незалежності яких ні в кого давно вже немає ніяких ілюзій, перетворилися на кримінальні гетто. У робочих селищах серед бетонних цехів, копрів та радянських п’ятиповерхівок закипіли африканські пристрасті. Угруповання бойовиків, які заволоділи зброєю, почали воювати не тільки з Україною, а й одне з одним за контроль над територією, і лише втручання російських кураторів привело підконтрольні сепаратистам території хоч до якогось порядку. У цій боротьбі один за одним загинули польові командири, що прославилися на початку 2014 року. Вони були безжально знищені: розстріляні, підірвані у ліфтах та ресторанах, спалені на безлюдних трасах, що з’єднували міста в борні, закатовані та повішені у підвалах та тюремних камерах, куди їх запроторили вчорашні спільники.
Як і було зрозуміло з самого початку, економіка Донбасу не змогла повноцінно функціонувати в умовах невизнаної держави і занепала. Міф про регіон, який «годує всю Україну», зіграв із жителями Донбасу злий жарт. Повіривши у казки політиків, прихильники сепаратистів були переконані, що після відокремлення від України регіон тільки виграє і зможе самостійно забезпечувати себе за рахунок власних ресурсів. Однак реальність сильно відрізнялася від передвиборних листівок. Застаріла промисловість Донбасу потребувала великих дотацій та інвестицій, виробничих кооперацій та ринків збуту. Щорічно один тільки вуглепром отримував з українського бюджету до $2 млрд, без яких не міг повноцінно працювати. Крім того, у промислових містах був традиційно високий відсоток пенсіонерів, бо працівники шкідливих виробництв — металургії, хімічних та вугільних підприємств — мали право виходити на пенсію раніше за інших. Відомий випадок, коли польовий командир бойовиків самопроголошеної ЛHP Павло Дрьомов здивовано зізнався, що не уявляв собі кількості пенсіонерів у Стаханові (його банда контролювала місто до 2015 року). За його словами, в місті з населенням у 77 тисяч жителів проживала аж 31 тисяча пенсіонерів, на утримання яких у міському бюджеті коштів не було.
Жодна з великих цілей, які були заявлені лідерами антиукраїнського повстання навесні 2014 року, так і не була реалізована за роки війни. Спочатку стало ясно, що Росія не збирається визнавати і приєднувати нашвидкуруч проголошені бойовиками «народні республіки», потім потихеньку згорнули і так званий «проект Новоросія». Відірвані від України райони Донецької та Луганської областей у Росії навіть не вважали за потрібне об’єднати в одне утворення — до цього дня вони так і існують як дві незалежні одна від одної квазідержави, розділені нікому не потрібним кордоном.
Замість обіцяного покращення рівня життя після відокремлення від «злиденної України» Донбас провалився в економічну та демографічну яму. Десятки тисяч людей втратили роботу, сотні тисяч — покинули свої домівки і виїхали до Росії або на підконтрольні Україні території. Ті ж, хто залишився, незабаром виявили, що в «народних республіках» у народу набагато менше прав, свобод та можливостей, ніж в «антинародній» та «фашистській» Україні. Невизнані утворення, що дісталися ціною таких жертв і втрат, виявилися ще менш придатними для життя, ніж українська держава, яку так багато критикували за низький рівень життя, корупцію та погані закони.
Хто ж винен у тому, що Донбас став ареною бойових дій і доля регіону склалася таким трагічним чином? Згоди щодо цього питання немає. Хтось винить у всьому Україну, хтось — Росію, хтось, у першу чергу, покладає провину на самих жителів Донбасу, великий відсоток яких зрадив свою країну та купився на привабливі обіцянки іредентистів–сепаратистів. Якщо ж судити неупереджено, слід визнати, що частка відповідальності лежить на кожній із сторін. Різниця лише у формі цієї відповідальності. Відповідальність Росії — це відповідальність агресора, який за допомогою своїх диверсантів розпалив воєнний конфлікт на території суміжної держави, водночас відповідальність України можна охарактеризувати як халатність, невжиття необхідних заходів самооборони, небажання тверезо оцінювати ситуацію і робити кроки для її виправлення. «Гібридна війна» в тій формі, в якій її веде Російська Федерація, стала можливою виключно завдяки слабкості української держави. Велика кількість внутрішніх проблем та протиріч, наявність проросійськи налаштованих еліт на сході України, які сформувалися у 90‑х за повного потурання Києва, небажання притягати до відповідальності організаторів Сєвєродонецького зїзду у 2004 році — усі ці фактори дозволили Росії розпалити війну та замаскувати власне воєнне втручання під громадянський конфлікт.