За всі роки незалежності Україна так і не змогла оцінити ризики розвитку сепаратизму на Донбасі і вивести цей депресивний регіон із хронічної кризи. Не розуміючи всю проблемність цих територій, жоден державний лідер так і не зміг придумати, що робити з ними, не приділяв уваги питанню створення та підтримки на Донбасі проукраїнських еліт. Регіон був відданий на відкуп місцевим кримінальним угрупованням та «червоним директорам», які швидко оцінили ситуацію і навчилися грати на озлоблених настроях його бідних мешканців.
На Донбасі не було потужних організацій націонал–патріотичних, проєвропейських політичних сил. У тих, хто мав політичні амбіції, було два шляхи — або у маргінес, або на заробітки до Партії регіонів. Протягом 10 років — з 2004‑го до 2014 pp. — нечисленні активісти на Донбасі бачили, що боротися проти регіоналів немає сенсу, що більшість політичних лідерів прозахідного вектору не витрачатимуть свій час на Донбас, не мають навіть базового розуміння контексту — і зневірювались. Ті ж, хто мав досить політичної ваги та міг вплинути на ситуацію на Донбасі у березні 2014 року, також промовчали — бо були впевнені, що Ахметова ніхто чіпати не наважиться, а Єфремов зможе домовитись. Як у 2004‑му. Єврейське прислів’я говорить: діра в паркані — запрошення для злодіїв. А український паркан до початку 2014 року був просто усіяний дірами. Корупція, панування олігархічних кланів, застарілі закони та інститути, неефективна економіка — усе це в сукупності дало кумулятивний ефект і призвело до політичної кризи 2013–2014 років, продовженням якої стало російське втручання та воєнні дії на сході України. Ослаблена нескінченними чварами еліт, корумпована, бідна держава стала легкою здобиччю і не змогла відстояти недоторканність своїх кордонів. І якщо в Криму Україна відступила під натиском регулярної армії РФ, то на Донбасі держава навесні 2014 року спасувала навіть перед розрізненими, погано організованими угрупованнями сепаратистів та невеликими диверсійними загонами росіян.
Прес–секретар мера Донецька Максим Ровінський так охарактеризував ситуацію, яка склалася навесні 2014 року у столиці Донбасу:
«Виключно слабкість української держави у Донецьку допустила те, що у підсумку сталося. Це не була сила тих, хто це робив, то була слабкість нас. Відсутність будь–якого опору призвела до того, що ініціатива перейшла до протилежної сторони. Ніяких злагоджених дій проросійські формування не чинили. На тому боці було багато розрізнених груп, які погано взаємодіяли та конфліктували між собою. І все ж їм удалося взяти гору, тому що ми були організовані і мотивовані ще гірше».
Ці слова загалом відповідають дійсності. Навесні‑2014 українська держава справді продемонструвала на Донбасі повну безпорадність і не вживала жодних зусиль, щоб зберегти себе в кордонах, що існували.
Не можна сказати, що антиукраїнський бунт на Донбасі був зовсім непередбачуваною подією. Мало хто вірив, що ситуація зайде настільки далеко, однак проросійські організації та політики ніколи особливо не приховували своїх намірів. Громадянською війною Україні погрожували в газетах та брошурах невеликих маргінальних організацій із початку 90‑х і аж до 2014 року. Зустрічалися загрозливі пророцтва також у політичній рекламі Партії регіонів і в художніх творах місцевих письменників. Уже після початку війни у 2014 році ці статті зі старих брошур та рекламних листівок почали подаватись, як приклади «прозорливості» донбаських політиків та публіцистів. Але насправді обіцянки громадянської війни в агітках завжди більше були схожі не на передбачення, а на погрози.
«Усе, що ми передбачили у своїй листівці, виявилося страшною правдою: і розвал економіки, і громадянська війна, і міжнаціональна ворожнеча, і відродження бандерівщини — все це стало реаліями сьогоднішнього дня. Що зайвий раз підтверджує: ми тоді мали рацію», — говорив у 2015 році Володимир Корнілов, розповідаючи про перші листівки «Інтерруху Донбасу».