Та хіба можна назвати «передбаченням» обіцянку однієї сторони взятися за зброю, якщо інша сторона не поступиться? Навряд чи. Це називається зовсім іншим словом — шантаж. Людина, яка береться за зброю, не віщун, а комбатант. Необхідно чітко розуміти цю відмінність.
Центральна влада у Києві мала вчасно помітити тривожні тенденції та вжити необхідних заходів, щоб не допустити реалізації цих намірів, але не зробила цього. Не зробила й тому, що сама так і не змогла стати справжньою українською елітою. Будучи людьми, народженими та ментально сформованими у СРСР, перші президенти України за інерцією будували далі УРСР — трохи модернізовану, але так само колоніально залежну від Росії та орієнтовану на Москву. Президент Кучма, якого називають конструктором української держави у її нинішньому вигляді, був типовим «червоним директором». Сили, що ностальгували за СРСР, були йому ментально ближчими, ніж українські націонал–демократи, що виступали за вихід із зони впливу Москви. А корумповані російські політики та олігархи були більш зрозумілі, ніж європейські лідери. Спроби розриву з радянським дискурсом почалися тільки у 2005 році за президента Ющенка — лише через 14 років після формального здобуття Україною незалежності.
Ці чотирнадцять років стали втраченим часом, і ця втрата зумовила подальшу катастрофу. У цей період на сході країни вже встигли виникнути, зміцніти та легалізуватися місцеві політично–феодальні клани, які почали культивувати сепаратистські та іредентистські настрої місцевих жителів. Шанс переломити цю ситуацію з’явився у Віктора Ющенка, однак він не зміг ліквідувати корупцію та криміналітет і вважав за краще домовитися з донбаськими олігархічними кланами у 2005–2006 pp., а не боротися з ними.
Утім, якщо з подіями минулого нам усе більш–менш ясно, то майбутнє Донбасу оповите кривавим туманом. Після більш ніж шести років війни ми все ще не знаємо відповідей на ті питання, якими цікавились у 2014 році, — чи поверне Україна контроль над захопленими територіями, чи зможе регіон оговтатися від наслідків бойових дій і повстати з попелу війни, чи вдасться українським громадянам по обидва боки лінії розмежування прийти до згоди, і як надалі будуватимуться відносини України з Росією після всього, що сталося за останні роки?
Очевидно, що тисячі загиблих людей уже не можна оживити. І навряд чи Донбас, покалічений та розорений війною, зможе в майбутньому грати ту ж роль в економічному і політичному житті держави, яку грав до 2014 року, навіть якщо Росія поверне його Україні. Минулого вже не виправити, але можна засвоїти з нього належні уроки, щоб не повторити трагедії у майбутньому.
Чи можна сьогодні сказати, що українське суспільство та українська влада засвоїли уроки з подій у Донбасі? Ні. Нинішня Україна хворіє тими ж пороками, що й 10–15 років тому, і щоб побачити це, вистачить неозброєного погляду. Створена Леонідом Кучмою система нікуди не зникла. Ми, як і раніше, живемо в державі, яка будувалася відповідно до його інтересів та побажань. Її ресурсами переважно володіють ті ж олігархи, її регіони, як і раніше, нагадують феодальні вотчини, а замість законів так само діють неформальні домовленості та право сили. Життя у розорених економічною кризою промислових містах східної України (та й не тільки там) просякнуте відчаєм та безнадією. Представники старих регіональних еліт, які доклали всіх зусиль для того, щоб спровокувати антиукраїнське повстання навесні 2014 року, досі контролюють регіон і повільно допилюють залишки радянської індустрії.
Звільнені від незаконних збройних формувань райони Донецької та Луганської областей сьогодні повернулися до того стану, в якому перебували до війни. Економічна ситуація нестабільна, перспективи промислових центрів регіону похмурі, в суспільстві Донбасу досі панують антиукраїнські стереотипи. У цьому родючому для будь–якого негативу ґрунті легко множаться бактерії сепаратизму, які можуть дрімати в періоди відносної стабільності, але неодмінно дадуть про себе знати під час чергової кризи. Зберігаються подібні ризики не тільки на Донбасі, а й у Харкові, Одесі, а також інших регіонах країни, де також існують сили, що готові зробити ставку на сепаратизм і мріють вибити для своїх феодальних вотчин офіційний статус суб’єктів федерації.
Змінити ситуацію не пізно. Якщо повернення Донецька і Луганська на нинішньому етапі цілком не залежить від нас і може взагалі ніколи не відбутися, то наводити лад на підконтрольних територіях керівництву держави сьогодні не заважає ніхто. Створення нових регіональних еліт, підтримка і розвиток нових галузей економіки, здатних замінити застарілі заводи і шахти, допомога малому бізнесу — ті заходи, які можуть допомогти переформатувати регіони східної України, вдихнути нове життя у депресивні промислові міста, дати їхнім жителям можливості для самореалізації і зробити їхнє життя в Україні більш привабливим.