Чому вибір Кучми зупинився саме на ньому? У 2004 році на це питання відповідала головна редакторка газети «Дзеркало тижня» Юлія Мостова.
«У 1996–1997 pp. Лазаренко вів жорстку та безуспішну війну за контроль над Донбасом і, у кінцевому підсумку, дійшов висновку: потрібно домовлятися з місцевими господарями та вже у союзі з ними намагатися контролювати індустріальну область. За домовленістю з Рінатом Ахметовим Павло Лазаренко знімає вірного, але непотрібного губернатора Полякова і лобіює у президента призначення на вільну посаду Віктора Януковича. Таким чином Віктор Федорович стає двічі військовозобов’язаним. Але віддати борги Павлу Івановичу він не встигає: Лазаренка відправляють у відставку за станом здоров’я. А ось із Рінатом Леонідовичем Янукович все ж розрахувався, коли розчистив в області адміністративно–політичне поле для бізнесових та, в першу чергу, приватизаційних маневрів справжнього хазяїна Донецька», — писала Мостова влітку 2004 року у статті «Туманність Януковича».
У тому ж 1997 році народилася славнозвісна Партія регіонального відродження України, або просто — Партія регіонів. Установчий з’їзд партії відбувся у жовтні, а засновниками її стали аксакали донецької політики — Юхим Звягільський, Володимир Рибак та Микола Азаров. Еліта Донбасу, що набирала силу, була сповнена амбіцій і розуміла, що для ефективного відстоювання власних інтересів їй знадобиться власна політична партія.
Наближалися президентські вибори 1999 року, Леонід Кучма планував переобиратися на другий термін, а для цього йому, як і в 1994 році, необхідно було заручитися голосами виборців Донбасу. Та цього разу завдання ускладнювалося. Через економічну кризу та падіння рівня життя рейтинг Кучми падав, а тренд ностальгії за СРСР — зростав. Разом із ним зростала і підтримка лівих популістів. Електорат партій, які поєднували ліву риторику з проросійськими гаслами, був зосереджений здебільшого у промислових центрах південного сходу країни. У 1994 році виборці в цих регіонах підтримали на виборах Кучму, але ближче до кінця 90‑х встигли розчаруватися у ньому. Кучма не міг зупинити стрімкого вимирання радянської промисловості і падіння рівня життя.
У ситуації, що склалася, президенту необхідно було заручитися підтримкою регіональної еліти Донбасу. І такий союз було укладено. Від «донецьких» Кучмі була потрібна лояльність та підтримка. В обмін він гарантував їм повну свободу дій на «своїй» території.
«Кучма пообіцяв за фальсифікацію результатів виборів на його користь, по суті, автономію Донецькій області. Донеччани змогли самі призначати собі прокурорів, суддів і управляти регіоном на свій розсуд в обмін на лояльність центральній владі та необхідний результат», — розповідав в ефірі програми «Історична правда» про ті часи журналіст Володимир Бойко, який розпочинав свою професійну діяльність у 90‑х роках у Донецьку і розслідував діяльність донецької мафії у той період.
Під час свого візиту в Донецьк улітку 1998 року президент Кучма прямо заявив, що Віктор Янукович сидітиме в кріслі губернатора до тих пір, доки сам Кучма залишатиметься президентом. І цю свою обіцянку Кучма у підсумку навіть перевиконав. У кріслі губернатора Янукович сидів до 2002 року, після чого пішов на підвищення і очолив уряд. У 1998 році різко пішли вгору справи й у неофіційного хазяїна Донецької області — Рината Ахметова. Компанія «Індустріальний союз Донбасу», співвласником якої він був, почала швидко приростати активами і брати під свій контроль найбільші підприємства області. Зокрема, гігант української металургії — Маріупольський металургійний комбінат «Азовсталь».
Цей завод дістався Ахметову практично задарма. Як згадував в одному зі своїх інтерв’ю інший співвласник ІСД Сергій Тарута, за 44% акцій «Азовсталі» їм з Ахметовим довелося заплатити лише близько $35 млн. За гроші, зароблені з продажу газу, купувалися й інші промислові підприємства, які пізніше склали основу економічної імперії головного донецького олігарха. У 1999 році відбулося так зване «уточнення власності» ІСД. Ахметов та інші власники компанії вирішили розділити активи, придбані спільно. Підприємства Донеччини тоді перейшли під контроль нової компанії Ріната Ахметова — SCM, а заводи у Дніпропетровській та Луганській областях залишились у Тарути та Гайдука під брендом «Індустріального союзу Донбасу».
РЕНЕСАНС КОМСОМОЛУ