Схема роботи «Фонду» була простою — обласна влада примушувала директорів промислових підприємств та вугільних об’єднань купувати газ виключно у цієї фірми. А оскільки всі великі підприємства в області на той момент ще перебували у державній власності, їхнє керівництво змушене було виконувати вказівки чиновників. Таким чином «Фонд» досить швидко загнав низку держпідприємств у борги, а потім — довів до банкрутства. їхня доля була прогнозованою: майно продавали або розпилювали на металобрухт.
Така доля, зокрема, спіткала Стаханівський коксохімічний завод, Алмазнянський металургійний завод, завод гумово–технічних виробів у Лисичанську та інші доволі великі підприємства. За словами колишнього директора Стаханівського коксохімзаводу (СКХЗ) Сергія Титова, після того, як Єфремов очолив Луганську область, керівників промислових підприємств регіону почали викликати до Луганської облдержадміністрації. Там Єфремов чи його заступники змушували їх укладати договори на закупівлю газу у ЗАТ «Фонд».
«Кликали в облдержадміністрацію, там була така людина — Дзонь (заступник Єфремова. — Авт.). І ганяли по кабінетах — то до Єфремова, то до Дзоня. Під одним приводом — газ брати тільки у ЗАТ «Фонд» по $85. Таким чином, цим газом вони загнали всю область у глухий кут. На шахти так само скрізь ішло. А потім за борги порізали на металобрухт, як змогли», — розповів Сергій Титов.
У 1998 році, після того, як СКХЗ загруз у боргах, «Фонд» припинив поставки газу на підприємство, і завод зупинився. Тоді «Фонд» поставив керівництву заводу умову: газ на СКХЗ знову подаватиметься лише в тому разі, якщо завод перероблятиме сировину, що належить «Фонду». Якщо ж СКХЗ спробує співпрацювати з іншими комерційними структурами, газу на підприємстві не буде. Так Стаханівський коксохім потрапив у кабальну залежність. Після цього пропрацював він недовго. Восени 1999 року за борги на аукціоні було продано найбільш рентабельний смолопереробний цех заводу. При цьому в аукціоні брали участь лише дві близькі до Єфремова структури — «Фонд» та «Луганський енергетичний альянс». Аукціон виграв «Фонд», який представляв партнер Єфремова — Євген Слапак, майбутній начальник відділу машинобудування управління промисловості Луганської обласної адміністрації.
У 2000 році СКХЗ було оголошено банкрутом. За кілька років від підприємства залишилися лише руїни — обладнання було продано на металобрухт, цехи розібрано на будматеріали. Долю СКХЗ повторила низка інших заводів Луганської області. Попри все це, отримати у власність головні індустріальні гіганти Луганщини — Алчевський меткомбінат та Лисичанський нафтопереробний завод клан Єфремова не зміг навіть частково. Сталося це з політичних причин. Металургійний комбінат віддали більш потужним та впливовим «донецьким» з ІСД, а НПЗ продали російській компанії ТНК-ВР. За інформацією луганських інсайдерів, «кришував» роботу ЗАТ «Фонд» зять президента Кучми Віктор Пінчук, який мав частку в прибутку цієї компанії, однак колишній співвласник «Фонду» Олександр Кисельов обговорювати це питання відмовляється і досі.
Фінансовою інфраструктурою бізнесу Єфремова керував його партнер Едуард Лозовський (керівник «Укркомунбанку» та у 2010–2014 pp. — перший віцегубернатор Луганської області). Промисловий пул компаній був оформлений на сина Єфремова Ігоря та інших членів його сім’ї, а також болгарського громадянина Христо Колєва. Численні компанії Єфремова займалися поставками та ремонтом гірничо–шахтного устаткування за державними тендерами й оперували мільярдами гривень. У 2004 році бізнес–група вивела велику частину власності в офшори.
Про бізнес ще одного впливового представника «луганських» — Віктора Тихонова — відомо менше. Єдиний раз, коли він прямо «засвітив» свої бізнес–інтереси, був продаж луганської швейної фабрики «Стиль» російській компанії «Глорія Джинс». На початку 90‑х Тихонов кілька років пропрацював директором цієї фабрики, яку пізніше приватизував. Однак розвивати бізнес самостійно він чи то не зміг, чи то не захотів, і вирішив продати підприємство. Преса писала, що компанію було продано за $60 млн. сам Тихонов стверджував, що лише за шість.
Якщо у Донецьку Кучмі вдалося виростити справжніх олігархів, то у Луганську цей задум провалився. Тихонов і Єфремов просто не годилися для такої ролі. Донецькі бізнесмени 90‑х за своїм психологічним складом значно відрізнялися від луганських «комсомольців», які виявилися не здатними вибудовувати великі холдинги та ефективно ними керувати. Крім того, важливим фактором була сама структура економіки — у складні схеми виробництва потрібно було залучати десятки підприємств, більшість із яких уже контролювали «донецькі». «Луганські» в таку інфраструктуру не інвестували. Поступово група Єфремова почала здавати позиції в регіоні і з часом за ступенем впливу з нею почав конкурувати клан Юрія Бойка.