Цікаво, що Юрій Бойко зобов’язаний своїм швидким піднесенням бізнес–партнеру Єфремова Олександру Кисельову. У 1999 році Бойко, який на той момент був директором хімзаводу «Зоря» у Рубіжному, за підтримки Кисельова був призначений гендиректором Лисичанського НПЗ, що перебував тоді у критичному фінансовому стані, і керував ним аж до продажу заводу росіянам. Після цього його кар’єра пішла вгору, і вже на початку 2000‑х Бойко очолив компанію НАК «Нафтогаз», а пізніше перейшов на роботу у Кабмін Януковича.
Ключову роль у його подальшому посиленні зіграло зближення з олігархом Дмитром Фірташем. Із часом навколо Юрія Бойка у Луганській області поступово сформувався політичний клан із ключовими інтересами в так званому «хімічному трикутнику» — містах Рубіжному, Лисичанську та Сєвєродонецьку, де була зосереджена хімічна промисловість регіону. Напередодні війни вже не тільки Єфремов, а й Бойко вважалися найвпливовішими політиками Луганщини.
СУТІНКИ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ
Процес вибухового збагачення невеликої групи осіб, які завоювали у 90-ті право називатися «регіональною елітою Донбасу», розгортався на тлі жорстокої економічної кризи та стрімкого падіння рівня життя мешканців цього регіону. Приватизація, всупереч обіцянкам чиновників, не зробила людей багатшими. Так званий «простий народ» навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Приватизаційні сертифікати, які роздавали всім українським громадянам, дозволяли кожному претендувати на свою частку державної власності. Але у багатьох людей вони так і залишилися лежати у шафах і на антресолях Населення не розуміло, як розпоряджатися цими паперами. Не знало, як і куди їх вкладати. Проте керівництво держави з цього приводу особливо не переймалося. Адже Леоніда Кучму не цікавили «дрібні крамарі». Він створював велику буржуазію.
До 2000 року економіка України тільки падала. За період 1990–1999 pp. український ВВП скоротився на 59,2%. Для мирного часу це був жахливий показник. У середині 90‑х країна була хронічно паралізована шахтарськими страйками, підприємства тижнями не відвантажували вугілля, критичне становище через брак палива склалося на теплоелектростанціях та коксохімзаводах. Починалися перебої з електроенергією. Робітники промислових підприємств місяцями не отримували зарплату, вимагали виплати боргів, але бюджет не мав ресурсів, щоб розрахуватися з усіма.
Над країною нависло передчуття краху та хаосу. І місцем найвищої концентрації цієї тривоги став Донбас — регіон, перевантажений радянською промисловістю, де процес вмирання цієї промисловості відчувався найбільш болісно. Від початку 90‑х у свідомості мешканців Донбасу на довгі роки закріпилася стереотипна впевненість у тому, що різке погіршення рівня їхнього життя є наслідком проголошення незалежної України.
У середині 90‑х на Донбасі почали одне за одним відмирати виробництва, заточені на радянську оборонну промисловість, та нерентабельні підприємства, які за часів СРСР існували лише за рахунок підтримки держави. Часто це були заводи з робочими колективами у кілька десятків тисяч осіб, які раніше здавалися непохитними. Лихоманило й більше перспективні компанії, які мали всі шанси вписатися в ринок. Деякі з них брали в оборот злочинні угруповання і корумповані чиновники. Вони штучно нав’язували своїх посередників або навмисно доводили їх до банкрутства, щоб прибрати до рук.
Страшних масштабів досягало й банальне розкрадання майна. Причому злодійством не гребували як начальство, так і прості робітники. Державні підприємства вважалися ніби «нічиїми». І якщо на таких підприємствах затримували зарплату, їхні співробітники починали з чистою совістю тягнути додому все, що тільки можна, вважаючи це своєрідною «компенсацією».
Найважча ситуація склалася у вугільній галузі, де кількість нерентабельних шахт обчислювалася десятками. Всі проблеми тут було вирішено розв’язати простим та дешевим способом — без зайвих розмов знищити всі підприємства, які зазнавали труднощів. Цей процес отримав назву «реструктуризації вугільної галузі».
Реструктуризація стала однією з найдраматичніших подій в історії Донбасу. Безглузде знищення шахт, без сумніву, серйозно вплинуло на подальший хід історії і багато в чому зумовило події 2014 року. За ступенем руйнівного впливу на життя громадян наслідки цього кроку самі по собі можна було порівняти з війною. Адже ще задовго до початку збройних сутичок деякі шахтарські селища у Донецькій та Луганській областях виглядали так, наче бойові дії там уже пройшли.