Розвал вугільної галузі позначився не лише на економічній ситуації, а й на ментальності мешканців шахтарських територій. За роки животіння в атмосфері занепаду та розрухи мільйони жителів Донбасу озлобилися і розчарувалися в тому житті, яке настало після краху Радянського Союзу. Реструктуризація шахт зламала хребет шахтарському руху і перетворила гірників із тієї грізної сили, якою вони були на початку 1990‑х років, на безправних, зашуганих та голодних роботяг. Зрозуміло, що у таких умовах люди не могли не ностальгувати за тими часами, коли шахтарська праця вважалася почесною.
Вугільна промисловість Донбасу деградувала ще з 1980‑х років, і у середині 90‑х зайшла в економічний глухий кут. Обсяги видобутку вугілля щороку падали. Заборгованість із зарплати зростала. У 1995 році видобуток вугілля в Україні у порівнянні з 1994 роком знизився на 10,8 млн тонн. Кредиторська заборгованість вугільних підприємств на 1 січня 1996 року становила 252,2 трлн карбованців і перевищувала дебіторську на 134,2 трлн. Борг із виплати заробітної плати досягав 31 трлн крб.
У такій ситуації уряду необхідно було терміново щось змінювати. Документом, який поклав початок програми реструктуризації шахт, став Указ президента України «Про структурну перебудову вугільної промисловості» від 07.02.1996 року. Спочатку нічого зловісного в цьому документі не побачили. Повністю ліквідувати в ньому пропонувалося лише окремі, особливо збиткові, шахти та розрізи, список яких мав бути складений у тримісячний термін Міністерством вугільної промисловості та губернаторами вугледобувних областей. Нерентабельні шахти було вирішено приватизувати або здавати в оренду. А об’єкти соціальної інфраструктури таких шахт планували передати у комунальну власність або також продати приватним інвесторам.
Але на практиці виявилося, що Указ Кучми фактично став командою «фас» для численних чиновників і бюрократів, які вирішили без зайвого клопоту ліквідувати якомога більше вугільних підприємств. До того ж на знищенні «непотрібних» виробництв можна було ще й непогано наварити. Адже під землею перебувало як цінне обладнання, так і тисячі тонн чорного та кольорового металу. І все це добро після знищення шахти списувалося.
Багато знищених тоді шахт можна було врятувати. На початку 2000‑х ціна на енергоносії зросла, і добувати вугілля знову стало вигідно. Деякі збиткові шахти стали прибутковими. Низку закритих раніше підприємств вдалося викупити та реанімувати приватним інвесторам. Однак у середині 90‑х «реструктуризатори» були переконані, що майбутнього у вугільної галузі немає, і розправлялися з шахтами без жалю. Підприємства спішно закривали та грабували, залишаючи під землею мільйони тонн недобутого вугілля. Не кращим чином обійшлися і з інфраструктурними об’єктами, мертві руїни яких ще довгий час служитимуть сумними пам’ятниками безгосподарності. Навіть побіжно вивчаючи історію цієї руйнівної кампанії, можна стверджувати, що реструктуризація шахт стала масштабним економічним злочином проти економіки України, виконавці якого заслуговують суворого покарання.
У 1996 році із запланованих 130 млн гривень на закриття шахт із бюджету було виділено лише 69 млн. Недофінансування в такому масштабі не могло не мати катастрофічних наслідків. Доводилося економити на всьому, тому шахти закривали поспіхом, абияк. Виробки без жалю заливали водою. У Стаханові Луганської області у найкоротші терміни закрили всі шахти, і місто, назване на честь найвідомішого радянського шахтаря, залишилося без вугільної галузі взагалі. Об’єднання «Стахановвугілля» було повністю ліквідовано. За підрахунками фахівців, чотири закриті шахти, що входили у це об’єднання, мали запаси у 82 млн. тонн коксівного вугілля, яке так і залишилося під землею.
Процес ліквідації шахт у Стаханові у своєму інтерв’ю описав колишній мер міста Сергій Левачков:
«Коли почали закривати шахти, я був мером Стаханова. Не було ніяких проектів. Ніхто не спромігся навіть попередити місцеву владу. Я, міський голова, дізнався про закриття шахти «Центральна–Ірміно» випадково. Мені подзвонив начальник управління по гасінню породних відвалів та повідомив, що розпочинає засипання стовбура. Міністр підписав наказ про закриття шахти, генеральний директор його продублював і тут же віддав розпорядження засипати стовбур. Причому засипали все, що там було. Всю техніку, все обладнання залишили там».