Наслідки такого підходу стали для міста шоком. Перед початком реструктуризації у вугільній галузі Стаханова працювало 18% городян, а частка цієї галузі в економіці міста становила 28%. Лише за кілька років ця частка скоротилася до 1,5%. Компенсувати це падіння у такий короткий термін було нічим. Після закриття шахт без роботи залишилося 17 тисяч осіб — здебільшого чоловіків, які мали утримувати свої родини.
Стаханов почав стрімко втрачати населення, середня тривалість життя людей скоротилася на 10 років. Від такого удару місто оговтатися так і не змогло. Навіть у 2012 році його бюджет на 40% складався з державних дотацій, без яких Стаханов просто не міг існувати. Підсумком руйнівних процесів стали події весни 2014 року, які багато в чому нагадували відтермінований соціальний вибух. Люмпенізоване населення шахтарських селищ охоче записувалось у так зване «народне ополчення», щоб помститися Україні «за все».
У сусідній Брянці справи були не кращими. Колишній головний механік шахти «Анненська» Юрій Хохлов описував ліквідацію цієї шахти так:
«Шахту закрили 1 вересня. А розпочали ліквідацію десь у середині жовтня. І весь цей час панував хаос. Усе селище налетіло, розтягували все, що залишилося, — воно ж нічиє. Мені розповідали батьки, був такий час у 1941 році, коли наші з міста вже відступили, а німці ще не увійшли. І в цей час населення тягнуло все підряд — грабували магазини, будинки. Повна анархія. Ось те ж саме я побачив на своїй шахті. Страшно було дивитися».
У 2014 році Хохлов, який на той момент був депутатом Луганської облради від КПУ, із перших днів березня почав брати активну участь в антиукраїнських мітингах, які проходили у Луганську. А з початком воєнних дій став на бік збройних формувань так званої ЛНР.
Соціальне становище у шахтарських містах того часу добре передає стаття «Ми хочемо їсти» в газеті «Горняк» (м. Торез) від 10 лютого 1999 року. У ній описується так званий жіночий бунт на шахті «3-біс» — акція протесту шахтарських дружин.
«5 лютого зупинила роботу шахта 3-біс, дружини гірників пікетують лампову та стовбури. «Боїмося, але хочемо їсти», — сказала одна з них. Безгрошів’я — найболючіша тема. «Чоловік вип’є стакан води — пообідав, пішов на роботу», — говорить одна з пікетниць. Кілька людей розповідають, що дітям запарюють комбікорм — «він найдешевший». Якийсь час виручала картопля — у серпні–вересні її видавали в рахунок боргів. 10 місяців — середня невиплата зарплати по шахті. У кишенях — порожнеча, в очах — сльози. Навіть у металу є межа міцності, і люди не витримали».
Головна проблема була не в тому, що зникали старі радянські підприємства. Гірше було те, що на місці зруйнованих не виникали нові виробництва. Інвестори не йшли на Донбас, і особливо — до Луганської області. Вкладати гроші у регіон міг або самогубець, або бізнесмен із гарним «дахом». Нечисленних сміливців, які не боялися ризикувати і вкладатися у проблемні підприємства, чекали конфлікти з місцевими політичними елітами, які закінчувалися крахом бізнесу. Зокрема, в одному зі своїх інтерв’ю розповідав про таке протистояння підприємець із Свердловська Костянтин Ільченко, який у 1997 році взяв в оренду шахту № 68 і спробував налагодити на ній видобуток вугілля.
«Протягом чотирьох місяців я відновив шахту, вклавши туди величезні кошти. Вона стала фактично єдиним на той момент вугільним підприємством міста, яке платило працівникам зарплату грошима, а не картоплею або салом. Але працювати нам дали лише три місяці. А потім виникло реальне протистояння між мною та командою Олександра Єфремова, який був тоді першим заступником губернатора Луганської області», — розповідав Ільченко в інтерв’ю сайту «Остров» у 2012 році.
За його словами, за наказом Єфремова шахті відключили електрику, після чого шахтні води затопили виробки і підприємство зупинилося. Закінчилося все повним знищенням шахти № 68 із запасами вугілля на кілька десятків років.
«Усілякі перевіряючі органи, починаючи від технагляду і закінчуючи місцевою владою та прокуратурою, що називається, «ламали через коліно» орендне підприємство. Якось мені подзвонили хлопці з міліції і попередили, щоб завтра я на шахту не їхав, адже прибуде наряд, і мене просто «закриють», відправлять у камеру без всяких пояснень. У цей день я стояв неподалік від шахти і спостерігав за тим, що там відбувалося. Фактично шахту «вбивали». Справді, приїхав наряд міліції з автоматами, представник прокуратури міста, юстиція (ми вже тоді подали до суду на орендодавця за незаконні дії). Погрожуючи наручниками, всіх людей вивели з шахти, закрили адміністративні приміщення, опечатали стовбури і поставили охорону. І протягом півтора–двох місяців шахту повністю зрівняли з землею: від поверхневого комплексу нічого не залишилося, все обладнання вивезли у невідомому напрямку», — розповідав Ільченко.