Жахи війни українці тривалий час спостерігали тільки на телеекранах. Під боком палахкотіло Придністров’я. У вечірніх новинах показували репортажі про облогу Сараєва та бої на вулицях Сухумі. Але найсильніше враження на українського обивателя справляли сюжети з Чечні. У перші роки незалежності в Україні вільно транслювалося російське телебачення, тому чеченську м’ясорубку мільйони українців мали можливість спостерігати в усіх кривавих подробицях і сприймали як власну війну.
У 1990-ті на тлі проблем колишніх товаришів по соцтабору Україна виглядала острівцем спокою та стабільності. Цю обставину українська влада вважала однією зі своїх головних заслуг. Під час президентської кампанії 1999 року у рекламному ролику президента Леоніда Кучми, який обирався на другий термін, лунав слоган: «Наші солдати повертаються додому». Кадри демонстрували щасливого військового, який приїхав до сім’ї після служби в армії. Для людей, які знали про масштаби трагедії у Чечні, така картинка виглядала переконливою. Кучма тоді з великим відривом виграв вибори у більш проросійського опозиційного кандидата Петра Симоненка.
У той час здавалося, що наші солдати повертатимуться додому завжди. Але вже через п’ять років на всіх центральних телеканалах України транслювався зовсім інший передвиборний ролик, який було створено піарниками Віктора Януковича — на той момент чинного прем’єр-міністра, котрий вважався наступником Леоніда Кучми. У цьому ролику команда Януковича голосом російського співака Йосипа Кобзона погрожувала мирній Україні громадянською війною, якщо вона проголосує за прозахідного, «помаранчевого» кандидата Віктора Ющенка.
Що ж змінилося за п’ять років, які минули з часу попередніх виборів? Чому в 2004 році у політичній рекламі з’явилися мотиви майбутньої війни, а ще через десять років ця війна стала реальністю? Яка послідовність подій призвела до масових мітингів у містах Донбасу навесні 2014 року, а потім — до появи у Слов’янську російських диверсантів?
Для того, щоб відповісти на ці питання, необхідно відмотати плівку назад, на початок 1990‑х років, пригадати новітню історію регіону та заглибитися в суть політичних подій, які відбувалися всередині нього. Зловісні процеси, які врешті–решт призвели Донбас до трагічних подій, запустилися на сході України задовго до початку війни. Детально розібравши їх, ми зможемо переконатися, що в історії України та Донбасу було одразу кілька поворотних моментів, коли можна було уникнути війни. Але в кожному з цих випадків політики звертали не туди…
Донецький сепаратизм в Україні активізувався з певною циклічністю — раз на десять років. При цьому кожна наступна активність істотно перевершувала за масштабами попередню. У 1993–1994 роках це були страйки та погрози, що закінчилися нікчемним псевдореферендумом — «дорадчим опитуванням громадської думки». У 2004 році відбувся Сєвєродонецький з’їзд, і країна опинилася вже на межі реального розколу. А у 2014 році справа дійшла до масштабних бойових дій за участю збройних формувань із сусідньої держави.
Минуле не можна змінити, але з нього слід робити висновки. Війни не беруться нізвідки. Завжди є хтось, хто першим натискає спусковий гачок, і хтось, хто підказує йому це зробити. І буває так, що між двома цими подіями проходить багато часу — роки і десятиліття. На Донбас війну кликали довго. Одні наближали її свідомо, інші не відали, що творять. І до останнього ніхто не вірив, що вона все ж почнеться. Навіть у розпалі травня 2014‑го, коли від мінних розривів обсипався яблуневий цвіт, на дорогах росли барикади і цілі міста переходили під контроль озброєних банд, здавалося, що все це не всерйоз, що всі ось–ось схаменуться і припинять стріляти.
То що ж то за метелик, котрий, змахнувши крилами в минулому, викликав цю бурю? Шукати його слід ще у пренатальному періоді розвитку Української держави. Донбаський сепаратизм завжди з’являвся одночасно з проголошенням незалежної України як реакція на це проголошення. Вперше це сталось у 1918 році, коли більшовики наперекір проголошеній Українській республіці (УНР) проголосили Донецько–Криворізьку республіку (ДКР). Протрималася вона недовго, ніхто навіть не встиг помітити її існування, але для майбутніх донецьких сепаратистів ДКР стала важливим символом.