Увечері сюжет про це показали в новинах на телеканалі «1+1» (до цього центральні телеканали не помічали акцію протесту взагалі) і скандал перейшов у політичну площину, але питання виплати боргів із зарплати та регресів не зрушило і після цього. Влада намагалася представити інцидент як спробу втихомирити п’яних хуліганів, стверджувала, що протестувальники самі були озброєні битками та арматурою. Посадовці поводилися так само, як і пізніше, у 2013 році, коли побиття мирних протестувальників у Києві подавалося ними як знешкодження небезпечних бойовиків.
У вересні інформація про напад «Беркуту» на мирний протест обговорювалася у парламенті, до протестувальників почали приїжджати народні депутати, але нічого не давало результатів. Пікет тривав, борги із зарплати зростали. До кінця листопада Дмитро Калітвенцев отримав від гірників вісім заяв про намір вчинити акт самоспалення. На такі відчайдушні дії людей штовхали голод, безвихідь та нескінченні приниження.
З грудня 1998 року парламент ухвалив постанову, згідно з якою шахтарям мали погасити всі борги та доповісти про це Верховній Раді до 15 грудня. Доручення це було дано Кабміну, але виконувати його уряд не поспішав. Затримка мала трагічні наслідки. Вночі 14 грудня, коли всі у таборі вже спали, краснодонський шахтар Олександр Міхалевич облив себе бензином і підпалив. Палаючого чоловіка, що біг парком, побачили міліціонери, які чергували біля входу в адміністрацію. Вони кинулися гасити вогонь та викликали «швидку», але Міхалевич сильно обгорів і був приречений.
Увечері 16 грудня, отямившись після трагедії, розлючені шахтарі спонтанно пішли на штурм Луганської обласної адміністрації. Калітвенцев встиг зупинити гірників уже всередині будівлі, на першому поверсі. Через дві години їм було представлено нового гендиректора «Краснодонвугілля» Семена Керкеза, а до 6 ранку борги із зарплати та регресів були погашені. Олександр Міхалевич помер 28 грудня в реанімації.
Луганський «майдан», на відміну від київських, відставки чиновників не вимагав і задовольнився відразу ж після того, як влада погодилася погасити борги. Луганські події не призвели навіть до зміни губернатора, хоча принижень від чиновників шахтарі натерпілися достатньо. У наступному 1999 році страйки ще тривали, але в подальшому влада вже не доводила ситуацію до бунтів та кривавих бійок. Краснодонські шахтарі ще двічі починали марш на Київ. Спочатку близько тисячі робітників шахти «Талівська» встигли дійти до Донецької області, перш ніж уряд зміг погасити борги. А потім на такий самий марш зважилися гірники шахти імені Лютікова — з ними також домовилися через півтора місяці на півдорозі.
Наприкінці 90‑х Донбас був близький до повстання. Вулицями шахтарських міст блукав привид голодних бунтів, але весь пар пішов у свисток. Своє невдоволення люди врешті–решт висловили тільки на виборах. Населення бідної та зруйнованої Луганської області на парламентських виборах 1998 року масово проголосувало за КПУ, яка й не думала займатися опозиційною діяльністю всерйоз, а потім на президентських — за лідера комуністів Петра Симоненка, який і не думав усерйоз боротися за пост президента. Звісно, жодного покращення таке голосування не дало.
Деякий час імена справжніх убивць заводів і шахт були на слуху. їх проклинали, ненавиділи, вимагали для них суду і в’язниці. «Не под силу и чуме то, что удалось Кучме» — писали на своїх листівках у 1999 році прихильники комуніста Петра Симоненка. Але зовсім скоро, лише за кілька років, у Донбасу з’явилися нові вороги — «помаранчеві» політики. І старі кривдники швидко стали союзниками у боротьбі з новою, тепер уже «помаранчевою», чумою. У 2004 році комуністи підтримали на президентських виборах ставленика Леоніда Кучми, колишнього губернатора Донецької області Віктора Януковича, і разом із «луганськими» та «донецькими» виступили єдиним фронтом проти опозиціонера Віктора Ющенка.
Дивно, але факт. Населення регіону, який зазнав жахливого занепаду, замість того, щоб домагатися покарання для справжніх винуватців закриття та розграбування підприємств, раптом спрямувало свою злість на зовсім інших людей, ні в чому перед ними не винних. До того ж на підставі якихось абсолютно безглуздих претензій на кшталт «дружини–американки» або неіснуючого поділу країни на сорти. Справжні ж архітектори затяжної депресії, з вини яких шахтарі спалювали себе живцем, а цілі міста перетворювалися на руїни, вважалися «патріотами Донбасу» та почесними громадянами шахтарських міст. Наче й не було розпиляних на металобрухт заводів, затоплених виробок та безпросвітних років безгрошів’я.