ЧАСТИНА ТРЕТЯ
«ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО»
У березні 2002 року в Україні відбулися чергові парламентські вибори. На них президент Леонід Кучма знову, як і у 1999 році, отримав у Донецькій області потужну підтримку. Блок партій «За Єдину Україну», що орієнтувався на нього, отримав на Донеччині 36,8% голосів. Це був найвищий результат у всій країні, і Донецька область стана єдиним регіоном, де блок «За ЄдУ» виграв вибори. У Луганській області «За ЄдУ» набрала лише 14,4% і значно поступилася комуністам, які отримали майже 40%. Крім того, кандидати від влади перемогли на Донбасі у більшості мажоритарних округів. Але в масштабах усієї України провладна партія отримала лише 11,8%. Цей результат був значно нижчим за той, на що розраховував Кучма.
Спочатку депутати від об’єднання «За ЄдУ» сформували в парламенті єдину фракцію, але у червні 2002 року вона розпалася на кілька дрібніших об’єднань. При цьому депутати з Донецької області сформували фракцію «Регіони України», яка пізніше стала основою фракції Партії регіонів, а «луганські» об’єдналися у власну парламентську групу під назвою «Народний вибір». Головою луганської фракції став колишній заступник Єфремова в обласній адміністрації Микола Галочка.
У регіональній луганській пресі тих часів можна знайти публікації, в яких Єфремов, не соромлячись, хвалив самого себе за таку мудру тактику — створення власної групи у Верховній Раді. На неї у регіональної еліти були великі сподівання, яким, проте, не судилося збутися.
«На деякому етапі Єфремов, як відомо, вирішив стати самостійною фігурою. Від Києва він — і політично, і географічно — був відгороджений двома потужними регіональними формуваннями — харківським та донецьким «кланами». При цьому Олександр Сергійович далі грав свою політичну роль, малопомітну, але досить важливу. Він належав до числа тих регіональних лідерів, які вважалися улюбленцями президента. І стояти в суспільній ієрархії нижче від сусіда Віктора Януковича йому не хотілося. Тому за першої ж нагоди Єфремов вирішив створювати власну фракцію в парламенті», — писала газета «Дзеркало тижня» влітку 2002 року.
Деякий час Єфремов претендував на роль самостійного гравця, але довго конкурувати з «донецькими» не зміг. На відміну від сусідів, клан Єфремова не мав достатніх ресурсів. Крім того, до об’єднання підштовхувала нова «помаранчева» загроза. Парламентські вибори 2002 року виграв блок Віктора Ющенка «Наша Україна», який перебував в опозиції до Кучми. Ющенко отримав на виборах 23,5%, випередивши навіть комуністів, які мали 20%. Ще 7,2% отримав союзний Ющенкові Блок Юлії Тимошенко. Після загрози «червоного реваншу», якого побоювалися у другій половині 90‑х, несподіваний результат націонал–демократів вселяв оптимізм прихильникам європейського вектору. Стало ясно, що Україна поступово прощається з радянським минулим.
Результат Ющенка підтвердив його потенціал як основного опозиційного кандидата на майбутніх президентських виборах 2004 року. Але при цьому залишалося не зрозумілим, хто ж буде його опонентом — кандидатом від влади? В Україні намічалися серйозні зміни. Другий термін Кучми добігав кінця, а балотуватися на третій він не мав права за Конституцією. Президентові потрібен був «спадкоємець», але його все ще не було видно. Тим часом популярність влади падала, і результат парламентських виборів наочно це показав.
Окрилені успіхом, «помаранчеві» вирішили розвинути наступ. Уже у квітні Юлія Тимошенко зажадала дострокової відставки президента та уряду. До її вимог відразу приєдналися соціалісти, а трохи пізніше — і депутати з «Нашої України». Опозиція заявила про свої наміри організувати восени масовий мітинг та акції громадянської непокори під назвою «Повстань, Україно!». Початок акції призначили на 16 вересня — день, коли зник журналіст Георгій Гонгадзе. Замовником його вбивства політики називали президента Кучму.