«Донбасівець! Невже ти забув, як Ющенко, будучи рік тому в Донецьку, назвав нас «холуями»? Невже ти не розумієш, що у разі перемоги він «розірве» ненависний йому регіон?» — писали в газеті «Голос Донбасса», яку під час передвиборної кампанії випускала команда Януковича (№ 7 від 12 листопада 2004 року).
Події 31 жовтня 2003 року були не просто черговим політичним скандалом. У той день для України в Донецьку пролунав тривожний дзвінок. Після довгої перерви, як і на початку 90‑х, донецька політична еліта знову використала проросійські маргінальні організації та їхні гасла для шантажу політичних опонентів. Стало ясно, що заради перемоги на виборах команда Януковича готова вдаватися до жорстких методів. Зокрема, і розіграти сепаратистську карту.
Ці тривожні тенденції не сховалися від уваги журналістів. «У Донецьку сьогодні відбулася репетиція громадянської війни! Якби п’яний натовп просто кричав «Ющенка геть!», це було б політичне протистояння. Але коли антиющенківські настрої підбурюються саме міжнаціональними та міжрегіональними символами і закликами — це розпалювання міжнаціональної ворожнечі», — писав наступного дня після подій відомий донецький журналіст Сергій Гармаш.
«Найбільш цікавим і важливим е змістовний аналіз гасел, які використовувалися у Донецьку. Висновки невтішні. Засліплена страхом перед Ющенком та ненавистю до нього, саме влада виносить на порядок денний виборчої кампанії такі вибухонебезпечні теми, як питання мови, міжнаціональних відносин, взаємин Заходу і Сходу України, її геополітичної орієнтації. Поза всяким сумнівом, гасла для донецьких «протестувальників» затверджувалися не у студентських гуртожитках, а у владних кабінетах. Там же вирішували, яким інвентарем озброювати демонстрантів, і російські триколори в руках у п’яних студентів з’явилися не випадково», — писали журналісти «Української правди» у статті «Розкол України як головна передвиборча технологія влади» 3 листопада 2003 року.
Анатолію Близнюку і Борису Колеснікову, які були справжніми організаторами масової акції проти Ющенка, справді вдалося запустити маховик міжрегіональної ворожнечі, який розкручувався увесь період передвиборчої кампанії. Огидна поведінка п’яного натовпу в Донецьку викликала цілком передбачувану реакцію у прихильників Ющенка в інших регіонах. «Українська правда» та інші опозиційні ЗМІ писали про «неандертальську політичну культуру Сарматського краю». У Донецьку, в свою чергу, охоче вловлювали будь–який негатив, що виходив із табору опонентів, і подавали його як доказ упередженого ставлення «помаранчевих» до Донбасу. Після 31 жовтня цей маятник було вже не зупинити.
Певні тертя, що існували між західними та східними регіонами України, загострилися до межі. І сталося це не лише завдяки Януковичу та його команді, а й завдяки президенту Леоніду Кучмі, який міг вчасно стримати «донецьких» і заборонити їм роздмухувати пожежу ворожнечі, але не став цього робити. Другий президент України, якого і сьогодні багато хто вважає мудрим та професійним керівником, лише мовчки спостерігав за тим, як глава Кабміну нагнітає напруженість і нацьковує громадян держави одне на одного.
Побоювання журналістів підтвердилися у 2004 році, коли політтехнологи Януковича розділили українських громадян на сорти, а по телевізору зазвучала пісня про громадянську війну, в якій чулася погано прихована погроза. Головними передвиборчими технологіями Януковича і Кучми стали ворожнеча та розкол. Але уявити собі, як далеко політики готові зайти у їх застосуванні, за рік до виборів не міг ніхто.
ГАРЯЧИЙ 2004-Й
Протистояння між Януковичем і Ющенком до цього дня залишається найбруднішою та найскандальнішою передвиборчою кампанією в історії держави. Наприкінці 2004 року Україна опинилася на межі реального територіального розколу. Зазнавши поразки, команда Януковича в якийсь момент спробувала дістати «втішний приз» — південно–східні області України, в яких Янукович набрав набагато більше голосів, ніж Віктор Ющенко. Однак в останній момент від цього задуму, на щастя, все ж вирішили відмовитися.