Наступного разу сепаратизм на Донбасі підвів голову одночасно з розпадом СРСР. І так само був спрямований проти молодої Української держави, яка мала ось–ось постати на світовій мапі. Символічний відлік його нової ери ми можемо почати з того моменту, коли у Донецьку було придумано чорно–червоно–синій триколор, який спочатку став прапором донецьких сепаратистів, a y 2014 році — прапором невизнаної квазіреспубліки, проголошеної після революційних подій у Києві. Саме тоді виник донбаський сепаратизм у його сучасному вигляді, і його початкова історія наочно ілюструє, наскільки маловпливовим був цей рух, коли не мав підтримки ззовні. Адже навіть у часи найвищої політизації суспільства, коли по всій країні виникали різні партії, рухи та громадські організації, донбаські сепаратисти майже не змогли знайти підтримки та вплинути на хід подій.
ЧАСТИНА ПЕРША
ПЕРШОПРОХОДЦІ З 90-Х
Сьогодні вже важко повірити в те, що Донецьк колись стояв в авангарді демократичних перетворень. Проте в історії міста був і такий короткий період, який випав на 1990–1991 pp. Щоправда, незалежної України тоді ще не існувало, а була УРСР, яка готувалася ось–ось залишити Союз у стані агонії.
Тривала Перебудова. Вибори у березні 1990 року мали несподіваний результат — більшість у Донецькій міській раді отримали незалежні кандидати, а представники Компартії опинилися у меншості та втратили владу. Прогнилий апарат уже не міг контролювати ситуацію, і тому ініціативу перехопили зовсім інші люди — представники страйкомів, професори, інтелігенти, кооператори.
Головою міськради (за тодішніми правилами — мером) став мало кому відомий завідувач кафедри Донецького політехнічного інституту Олександр Махмудов. З усіх донецьких мерів цей, мабуть, був найнетиповішим. М’який, інтелігентний Махмудов явно не вписувався в той образ «типового донецького», який сьогодні є закоріненим у масовій свідомості. Не відповідав він і типажу радянського керівника — «міцного господарника», яких у народі люблять і досі. Втім, протримався Махмудов на чолі міста зовсім недовго. Управлінського досвіду у нього не було, а період мерства випав на найважчий час. Економіка СРСР вмирала, гроші стрімко знецінювалися, місту загрожували перебої з продуктами. Уже в 1991 році Махмудова було відправлено у відставку рішенням сесії міської ради, і він більше вже не зміг повернутися в політику. У 2005 році він загинув в автомобільній аварії.
Близько року в Донецьку панувало безвладдя. Розпад СРСР місто фактично пережило без керівника А у листопаді 1992 року до влади в столиці Донбасу знову повернулися «господарники». У мерське крісло всівся той, кого потім назвали «хрещеним батьком донецьких» — авторитарний керівник радянського типу, директор шахти імені Засядька Юхим Звягільський. Із цього і почалась історія сходження до влади кримінально–політичних кланів Донбасу, що завершилася у 2014 році кривавою розв’язкою.
Проте демократична донецька міськрада на чолі з Махмудовим усе ж встигла зіграти свою визначальну роль у долі Донбасу. За короткий та надзвичайно складний перехідний період, коли вирішувалося, хто і як ділитиме «радянський спадок», комуністичні та комсомольські функціонери Донецька (на відміну від сусіднього Луганська і багатьох інших регіонів України) втратили ініціативу і були змушені під напором нових реалій відступити на другий план. Влада ж перейшла до так званих «нових українців» — класу, який складався з цеховиків, кооператорів та «червоних директорів».
У цей буремний період намагалися діяти і сепаратисти. Перші заклики до відокремлення Донбасу від України лунали ще у 1990–1991 pp., напередодні розпаду Союзу. Тоді у Донецьку виникла організація «Интердвижение Донбасса» («Інтеррух Донбасу»), а в Луганську — «Народное движение Луганщины» («Народний рух Луганщини») та «Демократический Донбасс» («Демократичний Донбас»), які виступали проти незалежності України. І якщо донецька організація була створена проросійськи налаштованими мешканцями міста стихійно, то луганські були засновані місцевою партноменклатурою для шантажу Києва і погрожували відокремленням Донбасу від УРСР, якщо її керівництво не підпише новий союзний договір.
«Наш рух виступає за автономію в межах України, звичайно, якщо республіка підпише союзний договір. А якщо цього не станеться, тоді мова може йти лише про перехід під юрисдикцію РРФСР», — говорив лідер «Народного руху Луганщини» Валерій Чекер, який аж до 2014 року був депутатом Луганської міськради від Партії регіонів.